На початку війни ми сім'єю (я, чоловік та двоє дітей) виїхали в Київську область, де прожили майже півтора роки. Але так сталось, що ми з чоловіком розлучились і нам з дітьми потрібно було повертатись додому, в Харків.

24 лютого я була вдома з дітьми, чоловік — на чергуванні. О 5 ранку він зателефонував мені і сказав, що почалась війна, щоб я зібрала "тривожну валізу" про всяк випадок. Молодшому синові було лише 1,5 року, то він ще не розумів що відбувається. А дочці було 7,5 років. Я розбудила її вже коли зібрала основні речі і тоді повідомила. Вона почала запитувати, що це і як, що робити? А я і сама не знала відповіді на ці запитання.

Найстрашніший день для мене - 06.03.22р., а точніше ніч. Всю ту ніч над нами літали винищувачі, постійно було чути вибухи. Ми спали в коридорі, хоча я так і не заснула. 

Було дуже страшно, я думала, що ми всі помремо в тому коридорі і читала молитви, бо не знала що ще робити. 

Вранці 07.03.22 ми виїхали з Харкова.

Психологічні проблеми з'явились, коли почались проблеми у нашій родині. Ми вимушені були жити, коли виїхали, разом зі свекрухою та її дочкою. Це сумісне проживання частково і є причиною нашого з чоловіком розлучення.  Було багато сварок і непорозумінь.