«Після поранення дочка дуже боїться»

Мама Наталя Коломієць:

Було тихо. Вже звикли до тиші всі. А тепер почалися знову обстріли. Найчастіше ввечері вони починають стріляти, нечасто, але стріляють. З чотирнадцятого року триває це. Діватися нікуди. Куди ми поїдемо? Робота, житло – все вдома. Так і живемо. Головне не панікувати, коли обстріл, і вчасно сховатися.

Важче стало. До війни ходив спокійно, нічого не боявся. Тепер усі в напрузі, бояться. Коли ти вдома, то як би трішки в безпеці, а коли на роботі або Катя в школі, важко. Раніше вона не боялася, а після того, як влучив до нас снаряд, вона стала боятися.

Це було 17 листопада 2017 року. Дочка прийшла із школи, сіла їсти з бабусею. Десь 12-а година була. І впав снаряд у двір. Все повилітало, скло повилітало. Я була на роботі – вона в бабусі була. Сиділа за дверима, і прийшов туди весь удар, тому що снаряд впав саме за дверима в город. І хвилею дочку відкинуло. Вона впала на підлогу і бабуся теж.

Повилітали вікна, шифер порушився, сарай дуже постраждав. Там тварини були, постраждали. Гараж постраждав. Багато руйнувань, і в сусідньому будинку багато руйнувань.

Був хлопок. Я зателефонувала до тата, і тато сказав, що влучив снаряд у двір. Я приїхала одразу з роботи – мати будь-яка переживає ж за свою дитину.

Викликали швидку, звернулися в лікарню – і надали першу допомогу. Вона отримала поранення на великому пальці на нозі. Гематоми були у неї по спині, по руках синці були. Ну і нервовий стан. Раніше вона спокійна була, а зараз боїться, лікуємося. Її кололи, лікуємо. Згодом все повинно забутися. Головне, щоб не стріляли. Все забудеться.

Дівчинка:

Я прийшла із школи. Попросила в бабусі поїсти. Вона мені поставила. Я їла, і раптом прилетів снаряд. Хвиля була, і все. Я нічого не бачила. Ми з бабусею просто очі закрили, тому що була хвиля і пил.

Потім, коли пройшла хвиля, ми дивимося – весь будинок у пилу, вікна всі вибиті, двері вибиті. Бабуся мені сказала бігти у ванну і лягати на підлогу. Я не лягла, бо подумала, що там може скло буде або ще щось. Воно ж, напевно, впало. І я присіла.

Я знімаю чобіт, дивлюся, а на пальці крові багато. Не боляче було. Викликали лікаря, мені перев’язали і відвезли в лікарню. Там мені щось капали і теж обв’язали бинтом. У суботу я вже спала з мамою, і мені уві сні приснилося, ніби знову це сталося.

Увечері або вночі, коли всі люди сплять зазвичай, чутно, як стріляють. Я рахую до десяти, потім зітхаю – і мені начебто легше. Коли дуже стріляють, ми біжимо в підвал. Там вже не так страшно, як у кімнаті.

Мама:

Тоді вона ще не усвідомлювала, що це, а згодом почала нервовою ставати. Стала боятися. Спить зі мною, сама боїться спати. А коли в бабусі, вона з бабусею спить. Навіть вдома боїться сама залишатися. Страх є у неї.

Коли це все сталося, нам подзвонили зі Штабу Ріната Ахметова і пропонували допомогу. Ми своїми силами спершу обійшлися. А потім дали нам путівку в санаторій «Куяльник». Вони допомагають дітям забути все, що відбувається в них, і позитивні емоції отримати.

Тут тихо, спокійно, не стріляють. Дитина звикла до тиші, не хоче повертатися додому, бо там стріляють. Сподіваємося, що все буде тихо, спокійно.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/