Ольга вже кілька разів подумки прощалась з життям – в надто небезпечні умови вона потрапляла.

До початку війни я мешкала в селищі Золочів Харківської області, яке розташоване за 15 кілометрів від кордону з росією. Напередодні наступу росіян, 23 лютого, чоловік мій приїхав від сина зі Словаччини. І я пам’ятаю, як сказала йому, що в нас немає ніяких запасів, а невдовзі може початися щось неладне. Ми вирішили наступного дня піти скупитися, щоб були хоч деякі запаси. Прокинулися рано: десь о п’ятій годині, бо почули якісь вибухи. Донька була в Харкові - вони знімали там квартиру з чоловіком. Діти зателефонували і сказали, що в них теж таке відбувається, і що вони прочитали в Інтернеті про початок війни. Звичайно, був страх, хвилювання, паніка.

Ми вирішили побігти до банкомата, щоб зняти хоч якісь кошти, але банкомати вже не працювали, у магазинах були черги, а товарів не було.

А в нас у селищі є комбінат «Колос», де великі запаси аміаку. І оскільки кордон - поряд, ми подумали, що можуть влучити в цей аміак. І ми вирішили, що краще поїхати до батьків у село, хоч трішки подалі. Пам’ятаю, було холодно, були якісь вибухи, люди були стурбовані, схвильовані. Але коли ми приїхали у Феськи (це той же район), то там почалося справжнє пекло: сильні обстріли, техніка важка рухалася. Був уже вечір. Танки пішли, лунали вибухи, ми змушені були своїх стареньких батьків водити до підвалу, ховатися там, ночувати. Ось так для нас почалася війна.

А ще пригадую, як ми потім приїхали в Золочів, і не було хліба - як ми стояли в чергах. Щоранку думали, де купити хлібину. Діти тоді приїхали до нас з Харкова, і ми по черзі стояли – то я, то чоловік - тому що було дуже холодно.

А черги збиралися по 150-200 чоовік, щоб купити хліба, якусь крупу, чи ще щось їстівне.

Була ситуація, коли я взагалі думала, що то - останній день в моєму житті. Ми були втрьох удома: я, донька і зять мій. І були такі сильні обстріли, що тремтів наш будинок. Уже вечір настав, і мені здавалося, що наш будинок уже палає, тому що така заграва була яскрава! А ще так гриміло, так двигтіли стіни, що ми обнялися втрьох, сидячи на дивані, і молилися, щоб залишитися живими.

Коли почалася війна, ми ще декілька місяців перебували в Золочеві. Це було досить страшно і небезпечно. Були постійні обстріли. А у квітні поряд із нашим будинком вибухнув сусідній дім: влучили чи снарядом, чи ракетою - я не знаю. Ми постійно переховувалися в підвалі разом зі своїми сусідами, дітьми.

Коли вже стало зовсім нестерпно, коли поряд будинки почали вибухати, багато вбитих було в Золочеві, ми сім’єю виїхали на деякий час до Павлограду - там у нас родичі.

Взяли з собою старенького батька, який недалеко від нас жив. Йому 87 років. Біля нього в город ракета прилетіла і не розірвалася, але застрягла. Залишати батька там було небезпечно. Ми виїхали всі разом на деякий час у Павлоград. Побули місяць, а потім і там було влучання ракети недалеко від того місця, де ми жили. І ми зрозуміли, що й там залишатися небезпечно, і вирішили повертатися до будинку мого тата. Це недалеко від Золочева, кілометрів 15-18 приблизно. Але довгий час і тут було досить неспокійно.

В Золочів ми теж інколи їздили. Я працюю вчителькою, і мені потрібно було взяти журнал, щоб його оформити, бо в мене випускний клас. Але коли ми поїхали з чоловіком, то потрапили під такий обстріл, що ледь живі повернулися додому.

Вискочили з будинку, сіли в машину і не знали, чи доїдемо взагалі додому.

То ми поки що зупинилися в цьому домі, де проживає мій тато. Інколи приїжджаємо в Золочів наглянути за нашою квартирою, але залишатися там постійно наразі не можемо. Донька моя змушена була теж виїхати з Золочева - разом зі своїм чоловіком вони зупинилися в Кривому Розі. Війна роз’єднала мене з близькими людьми. Ми зараз не можемо бути поряд.

Було багато зворушливих моментів, коли люди допомагали одне одному. Мої сусіди ділилися всім необхідним. Наші далекі родичі прийняли мене, чоловіка, мого старенького батька-інваліда – ми прожили у них понад місяць. Зворушила і поведінка нашого Президента - ми постійно чули слова підтримки. Сміливість його, те, що він не покинув свій народ у такий важкий час - це все теж зворушувало й додавало сили.

Я щодня встаю і засинаю, слухаючи новини. Слідкую за всіма подіями, постійно слухаю політологів, і мені б дуже хотілося, щоб війна закінчилася в цьому році та якнайшвидше. Я вірю, що повинно так бути, але я не вірю в жодні перемовини. Мені здається, що не можна забути цього всього. Я повністю підтримую політику нашої влади: не йти на жодні компроміси, не домовлятися про здачу, про відхід. Ні! Ми повинні ворога розгромити повністю.

Я хотіла б, щоб настало мирне життя, щоб ми відновили те, що було зруйновано за роки війни. Щоб сім’ї об’єдналися, повернулися додому. Я працюю вчителькою, і в мене дуже багато учнів, які виїхали за кордон, поїхали зі своїх домівок, в інші місця переселилися. Вони мріють усі повернутися додому, і я теж хочу повернутися, зайти у свій клас, побачити всіх своїх учнів. А ще дуже хочу побачити своїх дітей, які зараз далеко від мене. Я вважаю, що українці заслужили на своє щастя, на мирне життя, тому що ми - мирний народ, ми не можемо жити в таких умовах. Точніше, можемо, звичайно, але досить з нас випробовувань. Хотілося б завершити все це якнайшвидше. Віримо в Збройні сили України. Віримо, що війна обов’язково завершиться перемогою!