Мені 73 роки. Війна застала мене вдома. Коли люди почули про війну, то почали виїжджати з села. Я чомусь думала, що нічого не буде, але почались військові дії, і виїжджати було необхідно. Молодь виїхала швидше, а старі залишились, доки не прийшли рашисти. 

Шок був - це не передати. Нас і обстрілювали, і бомбили, і кулі свистіли над головою. Будинок мій розбомбили, повилітали шибки і двері, розбило дах. На другий день я виїхала. У село зайшли наші військові, забрали мене, і таким чином я опинилась у Запоріжжі у доньки. 

У селі ніхто не голодує, бо всі мають свої запаси їжі. Сиділи без світла, хліба не було, ліків ніяких не було. Я чула від бабусі та мами розповіді про німців: серед них різні були люди, але більшість відносились добре до мирних. А росіяни гірші за німців. 

Великий страх - не передати словами. Поряд розірвався снаряд, то стояв такий грім, що я оглухла. Думала, як би швидше втекти звідти. Хлопці були ввічливі, посадили до машини і відвезли у зв’язний пункт. Там були ще люди такі як я. Нас посадили до автобуса і привезли в Запоріжжя. Тут мене забрала донька.

По-перше, у мене сильно погіршилось здоров’я.  Після того, що я пережила, ніяк не можу заспокоїтись. Важко в такому віці жити не вдома. Я виїхала, в чому була. 

Тепер що буде, те і буде. У мене вже немає здоров’я їхати далі. 

Хочу, щоб якнайшвидше все це закінчилось. Молю Бога, щоб наші хлопці цих нелюдів прогнали.