Я з міста Краматорськ Донецької області. В мене є донька і син, вони живуть окремо.

У нас дуже часто стріляли зовсім поруч з моїм будинком. За будинком було попадання, і ми вирішили виїхати. 8 квітня я була на вокзалі, коли був обстріл. Поряд люди падали, я бачила загиблих, але сама уціліла. Мабуть, є ангел-охоронець. Я такий страх пережила!

Тоді евакуаційними потягами нас вивозили безкоштовно із залізничного вокзалу. 

Я намагалась виїхати сьомого числа, але було перебите залізничне полотно, і нас не вивезли. Я забрала до себе ночувати молодичку з двома дітьми з Костянтинівки. 

Ми переночували і приїхали утром на вокзал. Її діти сиділи в тій палатці, де можна було зігрітися, і менший хлопчик загинув там. Це для мене найстрашніше.

Важко жити не вдома. Ми дякуємо, нас тут не ображають, але важко жити. Гуманітарки не дають, треба якось викручуватися. Я з донькою живу у Вінниці в гуртожитку, а син зараз в Чернівцях, на заводі працює. 

Хочу бачити вільною нашу Україну і бути вдома, бо мені вже років багато. І щоб діти і онуки не страждали.