Я пенсіонерка. Вихователь за фахом. У мене є дорослий син, у якого вже своя родина. Маю двох онучок. Діти виїжджали, а я залишалася у Снігурівці.

Я живу на четвертому поверсі. 24 лютого почула вибухи. Потім побачила по телевізору, що розпочалася війна. Це було жахливо, слів немає. Коли згадую, починаю знову плакати.

Коли нас окупували, ми сиділи у бомбосховищі у школі. До нас одразу зайшло десять солдатів. І один сказав: «Виходьте всі по одному». Це було дуже страшно.

Пенсіонери звикли виживати. З водою було складно, світла не було. У кінці серпня окупанти нам дали воду і світло. Вони дуже цим хизувалися.

Невістка була вагітною, вони виїхали. Переїжджали з одного місця в інше, шукали де найкраще їй народжувати. Діти повернулися два тижні тому. У мене народилась маленька внучка. Ми проживаємо по сусідству. Тому у мене зараз все дуже добре.

Я живу у багатоповерхівці, а мої свати - у приватному секторі. Я весь час була у них. Але вони живуть поруч із поліцією і поштою. Там дислокувались російські війська, обстріли були постійні. Морально це було дуже важко.

Ми завжди знали, що нас звільнять, що не залишать. Нехай ніхто у цьому не сумнівається на Лівобережжі.

Війна закінчиться нашою перемогою. Орків потрібно вигнати з нашої землі і розбити їхню армію вщент. Хочеться, щоб це сталося швидше. Майбутнє своє бачу в рідній вільній Україні.