Перший день війни для мене став особистою трагедією. До нас у місто російські війська зайшли 19 березня. А до того нас сильно обстрілювали з літаків. Ми буквально перебували на лінії фронту. В окупації з родиною були вісім місяців. Обстріли були безперервними. Нас звільнили 10 листопада.
У нас не було ні світла, ні води, ні газу. Нас врятувало те, що вдома був басейн. У перший день війни дочка домовилась, і нам привезли воду. Це був наш порятунок. Город не садили, бо не було його чим поливати. Світла не було. На плиті варили їсти. Було дуже важко.
Найбільше шокували обстріли. Від нас за триста метрів прилетів снаряд - розбило сім чи вісім хат. Біля нас прильоти були дуже близько, то ми намагалися сидіти у підвалі.
У мене сильного стресу не було. Я не хотів виїжджати, бо тоді б усе розграбували. А друга причина – я думав про те, що молоді хлопці й дівчата воюють на фронті, на передовій, а ми будемо ховатися, тікати? Мені моральні принципи це зробити не дозволяли.
Нас звільнили, і для нас це - перемога. Але війна триває. До Херсона 50 км, до Нової Каховки – 60. Ми чуємо постріли. Шкода людей, які страждають.
У великодню ніч рашисти по нас ударили ракетами С-300. Це було жахливо. Снігурівка невелике містечко, то у нас знищили дві школи, пошкодили лікарню, будинок культури, деякі заклади. Ми вже відвикли від обстрілів, але орки нагадали.
Дуже хочемо, щоб війна закінчилась якомога швидше. Якщо будуть нам давати більше зброї, то вона завершиться швидше, якщо ні – затягнеться. Хочу, щоб нашу Україну звільнили, щоб молодь могла нормально жити.
