Прокинулися о п’ятій ранку від вибухів. Ми відразу зрозуміли, що війна. Дитина плакала, хотіла виїхати, але ми сиділи, поки була можливість. Роботу закрили, поруч почали літати снаряди. Коли лікарню зачинили, то ми зрозуміли, що допомоги ніякої не буде, якщо щось трапиться, і виїхали.

Був автобус евакуаційний. Ми записалися і виїхали 20-го числа, а 21-го росіяни почали бомбити місто. Так що ми встигли, але поруч бомбили, снаряди літали, тому ми і виїхали.  

Запам’ятався гарний город, який розбомбили.

Я виїхала до родичів, то в мене сильних труднощів не було. Єдине - що немає роботи. Платять трохи, але то – копійки. Важко на дві тисячі жити - не орендуєш квартиру. Сидимо без роботи, гуманітарну допомогу дають кожного тижня.

Ми думали, що все вирішиться швидко, а війна затягнулася. Тепер можемо і не повернутися додому. Найбільше шокувало дитину, вона більше всього пережила. Ми все розуміємо, а дитина хоче додому, до друзів. Намагаємося триматись, стараємося не впадати в паніку.