Фоміна Марія, 2 курс, Кам'янський енергетичний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Черниш Юлія Павлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни. Коли це все почалося, я й подумати не могла, що стільки часу проходитиме в стані постійної тривоги, страху за близьких і невпевненості в завтрашньому дні. Я завжди жила в місті Кам’янське, Дніпропетровської області. Тут не було фронту, але війна все одно відчувалася на кожному кроці. Час від часу лунали вибухи, і щоразу це нагадувало, що небезпека поруч, що війна може в будь-який момент торкнутися і нас.

Пам’ятаю той ранок, коли почалася війна. Здавалося, що це якийсь жахливий сон. Телевізор, телефон, всі навколо тільки й говорили про вибухи, атаки, обстріли.

Батьки виглядали стурбованими, хоча намагалися мене заспокоїти. Але як можна заспокоїтися, коли новини говорять про війну у твоїй країні, коли ти бачиш страх у їхніх очах? Ми залишилися вдома. Місто, хоч і не було на передовій, все одно було під загрозою. Кожен вибух десь неподалік змушував усіх нас тремтіти від страху. Відчуття того, що небезпека може прийти будь-коли, було постійним супутником. Ми часто прокидалися від сирен, ховалися у найближче укриття, слідкували за новинами та розкладали тривожні валізи.

І хоч місто залишалося відносно спокійним, ті кілька вибухів назавжди залишили слід у моєму серці. Школа перетворилася на онлайн-уроки. Це теж було непросто.

Я намагалася вчитися, але іноді тривога заважала зосередитися. Думки постійно поверталися до того, що відбувається за вікном: а що, якщо вибух повториться? А що, якщо станеться щось гірше? Але попри всі ці страхи, ми не припиняли жити. Я продовжувала вчитися, спілкуватися з друзями, підтримувати своїх рідних. Окрім страху, з'явилося ще одне сильне почуття — гордість. Гордість за наших воїнів, за всіх тих, хто допомагає на фронті й в тилу.

Я бачила, як багато людей з нашого міста добровільно йдуть у військо, як вони стають волонтерами, як допомагають армії та людям з постраждалих регіонів.

Мій тато теж допомагав: разом з друзями вони збирали гуманітарну допомогу, ремонтували техніку для фронту. У ці моменти я відчувала, що, попри все, ми не самотні — ми разом боремося за наше майбутнє. Ще один урок, який я винесла з цих тисячі днів, — це те, що навіть у найважчих умовах завжди є місце для доброти. Люди почали допомагати один одному, як ніколи раніше. Мої сусіди, знайомі — всі стали ближчими, відкритішими. Ми ділилися всім, що мали: продуктами, інформацією, підтримкою.

Я почала допомагати волонтерам у нашому місті, сортувала речі, допомагала з пакуванням гуманітарних наборів. Це стало не лише можливістю бути корисною, але й способом знайти надію серед усього цього хаосу.

Тисяча днів війни змінила мене. Я зрозуміла, що справжня сила — це не відсутність страху, а здатність продовжувати жити, попри цей страх. Щоразу, коли лунали сирени або новини про нові вибухи, ми всі хвилювалися, але продовжували робити те, що могли. Навіть у найтемніші часи важливо не втрачати віру в те, що все обов’язково буде добре. Мій шлях у цій війні — це шлях терпіння, боротьби і віри. Війна навчила мене бути сильною і цінувати кожен мирний день, навіть якщо цей мир хиткий. І хоча ми живемо далеко від фронту, війна стала частиною нашого життя. Але я вірю, що скоро все закінчиться, і ми зможемо знову спокійно жити, радіючи простим речам. Тисяча днів війни зробили мене іншою, сильнішою. І я йду вперед з надією на мирне завтра.