Сакович Софія, 9 клас, загальноосвітня школа №8

Вчитель, що надихнув на написання — Стешенко Валентина Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Софія. Хочу розповісти, як змінилося моє життя за час повномасштабної війни. Мені на час початку цього жахіття було дванадцять років.

Прокинулася від вибуху. Ми тоді ще не зрозуміли, що сталося, але, коли телефон усе частіше нагадував про себе, стало зрозуміло, що розпочалася війна. Того дня я не пішла до школи, а мама все рівно поїхала на роботу. Ми з сестрою дуже за неї хвилювалися. В обід до нас приїхала рідня, яка проживає в центрі міста. Тоді стало зрозуміло, що ми не панікери, а все, що відбувалося – дуже серйозно й небезпечно.

Наш тато в цей час перебував у відрядженні Харкові й набагато більше бачив, ніж ми, і це був жах.

Усі вважали, що 9 днів – і все закінчиться. Це був як страшний сон, але на жаль, було зовсім не так.

Коли над нашими будинками літали ворожі бомбардувальники, всі дуже злякались. Після цього в таких випадках ми завжди спускатися до підвалу.

Два місяці підвал був нашим помешканням. 

А коли вдарили неподалік від нас (прилетіла авіабомба на блокпост), це було так голосно, що навіть страшно було й голову висунути.

Через три місяці стало трішки спокійніше, але все одно постійно відчувалася тривога, я за цей час навіть схудла на п'ять кілограмів. Спочатку всі думали, як на роботу ходити? А як навчатися? Пам'ятаю, як у перші воєнні дні 

в магазинах були всі полиці порожні, по вулицях мого міста йшла ворожа техніка, люди в паніці втікали подалі від цього жахіття – за кордон.

Це неможливо передати, який стрес кожен отримав. Та й досі мешканці бояться гучних звуків, коли працює ППО, і це навряд колись мине.

І ось 1000 днів. Якось і не помітили, як минув час, і вже скоро буде три роки, як найближчий сусід пішов на нас війною.

Зараз я навчаюся в 9 класі. Але, на превеликий жаль, онлайн, тому що останнім часом постійно лунають повітряні тривоги. Хоча вважаю: якщо хто хоче здобувати освіту, той буде навчатися й отримувати знання, незважаючи ні на що.

Взагалі за цей час я зрозуміла, наскільки важлива кожна хвилина, наскільки близькі рідні, наскільки гарний світ і що треба було раніше це все цінувати.

Дуже важко повірити, що з деякими друзями я не бачилась майже три роки. 

Багато моїх однокласників виїхало за кордон і там продовжують навчання. І, можливо, ми вже з ними й не побачимося. 

У нас такий гарний, дружний клас був, але ця клята війна все зіпсувала, знищила долі людей, зруйнувала міста. Моя Охтирка була така красива й затишна, а сьогодні вона зранена. І люди вже не посміхаються, як раніше. І майже кожного дня ми втрачаємо своїх близьких чи рідних людей.

1000 днів війни – це не просто числа. Це мій досвід, мій біль і… моя надія. Я точно знаю, що Україна зможе відстояти свою незалежність, як би складно це не було. Попереду нас чекає щасливе життя й багато цікавих історій, які ми будемо розповідати своїм дітям. Знаю: кожен з нас має право на життя, на мрії, на мир. Вірю: разом ми зможемо подолати всі перешкоди на шляху до перемоги, адже наша сила в єдності, а любов до батьківщини здолає зло.

Люди навчилися радіти під час війни. Шкода всіх людей які втратили близьких, домівки але життя не закінчується і ми знаєм, що ми точно переможемо!!! 

Я вдячна всім, хто нас захищає, і дуже поважаю їх.