Виїхавши з окупованого містечка Тетяна та її чоловік вимушені були повернутися додому заради хворої матері.

До війни все було гаразд. Я та мій чоловік мали хорошу роботу, було все добре та багато мрій на майбутнє. Але все пішло не так, почалася війна.

Моя родина - це я, чоловік та син 11 років. Одна мама та друга находилися в Димері, який став з перших днів окупованим. Ми знаходилися на місці, і було дуже страшно, коли пішли танкові колони. Від цього гулу навіть син проснувся та почав розпитувати, що відбувається і чи залишимося ми живими. Я крізь сльози не могла навіть щось сказати. Місяць ми були на місці, але прийняли рішення вийти на більш спокійнішу територію. Не хотілося, щоб дитина все це бачила та чула.

Найстрашніше було, коли ми виходили з окупованої території до Києва і попали під обстріл та лежали 20 хвилин на мосту з дитиною та чоловіком. Просили Господа Бога тільки вижити. Це був жах, який ми не забудемо ніколи. Ми з чоловіком тоді посивіли.

Діставши Києва, ми приїхали на залізничний вокзал, але ще не відійшли від всього  пережитого та навіть не знали, куди нам їхати. Але мі вдячні всім небайдужим людям, які відгукнулися та прийняли нас. Ми вирушили до Волинської області. Там ми проживали у людей, які нам надали житло та допомагали всім, чим могли.

Місяць ми перебували там, але було все одно неспокійно, тому що в Димері залишилися наші матусі. Тому ми вирішили повертатися до них, і ми повернулися, попри те, що там не було ні світла, ні води.

Гуманітарну допомогу ми не отримували, але нам дуже допомагали місцеві жителі. Ми повернулися і були раді всіх побачити. Але на цьому історія не закінчилася: у моєї мами виявили онкозахворювання та було зроблено дві тяжкі операції. На даний час потрібно робити ще одну та променеву терапію. Кошті, які були, вже витрачені. До того ж зараз я та мій чоловік залишилися без роботи. Звертаюся за допомогою, бо не знаю, що робити і до кого звертатися.