«Розуміли: якщо в підвал залетить снаряд, то нас може завалити»

До війни я працювала у Світлодарській лікарні медсестрою. Коли почався страшний обстріл, була на чергуванні. Один зі снарядів влучив у будівлю інфекційного відділення. Інші розлетілися по двору медкомплексу.

Зараз ми разом переживаємо страшні часи. Мій син Максим – єдина опора й моральна підтримка в родині. Коли за вікном чути вибухи, за безпеку рідних відповідає саме він.

Ми не ховалися в підвалі, бо розуміли: якщо в підвал залетить снаряд, то нас може завалити. Максим завжди веде нас у кімнатку, де немає вікон, і ми там сидимо, перечікуємо обстріли.

Осколками пошкодило чимало житла в Миронівському. Я досі не можу спокійно дивитися на спалений будинок сусідів.

Трохи від усього цього жаху увагу відвертає моє хобі – домашні квіти. Я про них дбаю, вони мене тішать. До війни у мене їх було дуже багато, але ми їхали, коли було зовсім страшно, і деякі квіти згинули.

Доводиться економити на всьому. У кімнатах холодно. Запасів вугілля може забракнути до кінця зими. У своєму селищі я не можу знайти роботи. Лікарні немає, а в сусідньому Світлодарську персонал скоротили. Їздити до Бахмута – дорого й довго. Грошей бракує навіть на хліб. Викручуємося дрібними підробітками. Син Максим тішить успіхами в навчанні, мріє стати програмістом. Дочка Аліна займається танцями.