«Пам'ятаю, як дах на хаті піднявся і опустився»

У війну Наталя Петрівна буквально лишилася без даху над головою. Отримувала допомогу від людей і допомагала іншим, незважаючи на те, що майже не може пересуватися самостійно.

У нас до будинку прибудований гараж та кухня, ми з чоловіком зазвичай влітку спали на кухні. А як бомбардування почалися я йому кажу: «Давай переходити до хати. Там камін є, і якщо звалиться, то хоч камін затримає».

Якось під час сильного бомбардування спалахнула станція техобслуговування навпроти нашого будинку. Люди брали відра і воду в колонці, щоб загасити пожежу. Я тоді ще могла ходити з однією паличкою та вирішила свої емальовані відра забрати. Потім тільки-но прилягла відпочити і раптом почула, як дах на всій хаті піднявся і знову став на місце. А це 70-сантиметровий снаряд влетів у фундамент.

Мене забрала до себе на якийсь час Ніна Михайлівна, яка мені допомагала пенсію отримувати. За фахом вона будівельник. Потім ми з нею купили будматеріали в магазині, і вона почала робити ремонт у залі.

Чоловік мій зовсім пам'ять втратив. Я інвалід другої групи, ходжу з паличкою, рани на ногах, майже вся пенсія йде на ліки. Живу на центральній вулиці, де в нас було 19 будинків, а тепер лише 5 сімей залишилося. Нещодавно дізналася, що сусід навпроти теж збирається їхати.

У війну нам усім дуже допомагала гуманітарна допомога. Я отримувала від Фонду Ріната Ахметова, і від Червоного хреста. І людям намагалася допомагати чим могла. Якось йду вулицею, дивлюся – жінка плаче, їсти хоче. Покликала її до себе, нагодувала, поділилася чимось із «гуманітарки». А потім зненацька вона мені допомогла. Є таке прислів'я: не чекай на милість, не створивши милість. І я вірю в це.

Єдине, про що мрію – щоб вилікувати ноги, і я могла нормально ходити.