«Поповзом по городу пробиралася додому, коли почали бомбити»

Дні, проведені в бомбосховищі, страх за близьких і сльози матерів – цього Оксана забути не може. Виїхавши, зв’язку з рідним містом не втратила. Але повертатися в Єнакієве не планує.

Я жила в Дебальцевому Донецької області 10 років. Там же працювала на залізниці, а потім ми переїхали в Єнакієве. Купили свій будинок, там я перейшла на завод і пропрацювала до останнього... До того, як почалися обстріли.

Як тільки ми зрозуміли, що будуть обстріли, я вивезла своїх дітей із міста до мами. А ось назад не встигла повернутися. Коли ми приїхали на вокзал Дніпропетровська (тепер Дніпро), касирка нам сказала: «Потяги не ходять». І ми діставалися, як могли. Коли доїхали до Ясинуватої, там уже все горіло. Своїм ходом дісталися в Єнакієве, а там уже багато чого горіло по дорозі.

Коли приїхали додому, то в першу чергу один одному повідомили, хто де живе, тому що багато дуже людей виїхали хто куди. Тому ми повідомили, щоб знали, якщо раптом завалить, щоб розкопували один одного. Ми на хвіртках написали, хто де залишився жити.

Найстрашніше – коли в бомбосховищі сиділи. Там було дуже багато дітей, а реакція у всіх була різна. Страшно, коли матері дуже плакали, коли стріляють. У них діти самі вдома, а ми на заводі. Ось ми як на зміну прийшли – так нас і починали бомбити. А потім почали щодня повідомляти: той загинув, цей загинув... А ти їх знав. Це важко.

По-різному бувало. І поповзом по городу пробиралася додому, коли почали бомбити і до мене в город прилетіли три міни. Доповзла до хати, там уже ховалася в льох.

Виживали, як могли. Мені було легше, у мене своє господарство. А найстрашніше – коли відключили світло й воду. Уявляєте, коли немає ні інформації, ні телебачення, розбомбили всі мобільні зв’язки, у нас не було зв’язку з родичами, і ми навіть не могли їм зателефонувати.

Забути хотілося б усе, тільки це вже ніколи не забудеться. Я три роки як поїхала, а щовечора лягаю спати – і поки все не згадаєш, не продумаєш, заснути не виходить.

Тепер мій будинок тут, туди я не повернуся. Хоча прикро, що там усі друзі мої залишилися, все-таки 25 років там прожила. Але я з ними все одно продовжую спілкуватися.