Перший день війни ми страшним запам’ятали. Не могли повірити, що Росія на нас напала. Потім терпіли. Ми ж Донецька область - нас обстрілювали, у нас пошкоджені всі школи, всі дитячі садки, половина міста знищена, зокрема й моє житло. Ми вимушені були евакуюватися. Знайшли кімнату і проживаємо. 

Нас у вагоні було, як оселедців у бочці. Ми сім годин стояли, тільки діти лежали на чемоданах. 

На Кіровоградщині у нас є знайомі. Ми в них три дні побули, поки знайшли житло.

У нас із водою немає поки що проблем, усе добре. Тут і колодязь є, якщо раптом не стане центрального водопостачання. Гуманітарну допомогу нам дають. Правда, три місяці не було, а перед Новим роком давали від церкви. Тут дуже привітні люди, і в лікарні нас також добре приймали, надавали допомогу безкоштовно. Аналізи, УЗД – все безкоштовно. Нам дають довідку переселенця, і ми за цією довідкою звертаємося. 

Війна – це погано для всіх. Усі нервові, всі рідні похворіли.

Житла немає. Живемо на мою пенсію - чотири тисячі - а нас тут шестеро людей. Платимо три тисячі за квартиру. У нас двоє дітей, внучка, вона в декреті, і дочка. І зять хворіє. Ми не знаємо, про що мріяти.