У Ангеліні четверо дітей, а чоловік пропав безвісти на війні. Друзі допомогли їй з дітьми евакуюватися з Дружківки. А що там зараз з їх будинком – вона не знає

Ми мешкали в Донецькій області, у Дружківці. Збиралися там купити будинок, уже внесок віддали за нього. Коли почалися обстріли нашого міста, то друзі допомогли нам добратися до столиці. Зараз ми під Києвом. Покинули все, що було, і зараз там уже нічого немає. Не знаю, чи будинок ще стоїть, а всередині було порожньо вже через місяць.  

24 лютого почалися обстріли, паніка. Діти злякалися, і вночі навіть старші до мене прибігли. 

У мене четверо діток. Я спала з малою, а старші почули, як вікна дрижать, і теж примчалися. Дуже голосно було. Ми так пару тижнів посиділи, бо не мали змоги кудись виїхати. 

А потім мені друзі подзвонили і допомогли добратися на Київщину. Чоловік мій – військовий. Зараз він вважається безвісти зниклим. Ми вже чотири місяці про нього нічого не знаємо.

Шокують вибухи. Переживаю за дітей, не за себе. Читала новини, на які населені пункти нападали, і ночами не спала. Будувала плани, куди ми будемо тікати, якщо прийдуть до нас рашисти. Це дуже страшно – розуміти, що на твоїх дітей можуть напасти.

Я навіть не думала про виїзд із України, тому що це моя країна. Та й чоловіка я б ніколи не кинула. За кордоном ми нікому не потрібні. Ми - українці, і ми нікуди не хочемо їхати.

Наш виїзд тоді друзі організували. У них була в Дружківці сестра з дитиною і мати, то вони допомогли найняти мікроавтобус невеличкий, щоб туди вмістилися три родини: наша, їхньої сестри та ще одна жінка, яку вони також евакуювали. 

Зараз дітки вчаться. Усе добре. Вони почуваються захищеними. Тут спокійно, їм подобається. Ми зараз живемо біля лісу, можна сказати – на природі. Але в мене дуже погане передчуття щодо чоловіка… І ще переживаю, що повернутися буде нікуди. Тоді навіть не знаю, що робитиму. Але поки - тут. Меншу вже в садок оформила, а старших у школу.

Колись війна закінчиться, але з якими людськими втратами – невідомо. Звісно, що це не може тривати вічно, але скоро вона не закінчиться, тому що поки немає втішних новин. Мені чоловік розказував, що вони також надіялися: ось-ось ми переможемо… Але війна досі триває.

Майбутнє я бачу з дітками у своєму будиночку, де є город, сад. Я трошки сільська жінка, не люблю гучні міста, а діти, навпаки, більше хочуть у місті бувати.