Вимушені були покинути свій дім і виїхати останнім евакуаційним потягом з міста, при постійних вибухах і витті сирени. Взяла  своїх трьох дітей і документи. Виїздили без грошей і будь-якої підтримки. Чоловік до війни служив за контрактом 3 роки і 24 лютого, не вагаючись, знову пішов захищати Батьківщину. Чоловіка бачила лише, коли був поранений - прикривав відхід побратимів, йому чудом вдалося вижити (1 куля перебила і роздробила кістку на лівій нозі, інша - пройшла на виліт і пошкодила великий палець на цій же нозі, 3 - застряла у стегні другої ноги). Ноги врятували.

А ми вимушені жити в чужій хаті в далекому селі на Львівщині. Діти доньку почали в місцевій школі ображати, вони не розуміють, що таке війна, як це сидіти в підвалі, ховаючись від реальної небезпеки, як це бути в постійному стресі від звуків вибухів, які долітають, то з далеку, то зовсім поряд… Було важко покинути дім і виїхати лише з дітьми і документами, залишивши все, що мали…