Син Олени перед початком війни виїхав на спортивні збори на Миколаївщину, де одразу почались бойові дії. Поки вона їздила забирати сина, повертатись додому вже не було сенсу

Ми мешкали в місті Кремінна. Я і чоловік працювали. Син навчався у спортивному інтернаті, вони були на зборах в іншому місті, Южноукраїнську. Коли там поруч все почалось, туди швидко зайшли росіяни. Мені довелось їхати на поїзді і забирати його звідти. 

Відразу почались вибухи і пропав інтернет. Я мала ходити на роботу, але не було зв’язку, інтернету. Я  в лікарні працювала приміській. Зранку виглянула на вулицю: сніг пішов і танк проїхав - чи то наш, чи оріків. А треба бігти на роботу. Я нікуди не могла додзвонитись, а роботу ніхто не відміняв, бо пацієнти прийдуть. Пересувалась короткими  перебіжками від паркана до паркана, бо обстрілювали, і неясно: чи місто зайняли, чи ні. Добігла до котельні, дивлюсь: висить наш прапор і чоловік дрова рубає. Я його спитала, чи наші в місті. Він каже: «Наші, біжи спокійно». Ми так бігали, поки 2 березня не поїхала за сином. 

У нас була їжа. Коли я з сином виїхала, а чоловік залишився там, то були проблеми. У нас була хлібопічка і мука, але чоловік готував на кострі, бо світла не було. Наша сім’я туристична - в нас казанки є. Чоловік варив їсти, сусідів годував і хліб пік. 

Їхала евакуаційними потягами, де була купа людей. Поки я сина забирала, повертатись нам було нікуди, тому що в місті страшне було. Нас покликали на захід України, ми там в гуртожитку жили безкоштовно. Раз на день нас безкоштовно годували. Після цього ми прибирали і мили посуд, а так все було безкоштовно довгий час. Приємно, що там, де ми зареєструємось, отримуємо гуманітарну допомогу. Це дуже допомагає, бо квартира орендована в Дніпрі, ціни космічні. 

Пізніше виїхав чоловік, і ми переїхали в Дніпро. Зараз я тут працюю. У Дніпрі дуже часто чути вибухи, постійна тривога. Як прилітає, то в одну промислову будівлю, і у нас постійно летять шибки. 

Ракета летіла від нас метрів за 300 і перелетіла через нашу хату - висипалось з верхніх поверхів скло і попали вони в таке місце, де нічого промислового не було: дитячий садочок і спортивний інтернат обласний. 

Добре, що в цьому спортінтернаті директор такий, що тривога – і діти всі сидять у підвалі, ніхто не постраждав. Було поранених три чи чотири чоловіки. Це чудо, що всі залишились живі. На той час із садочка дітей вже забрали. Страшно. Літає дуже часто, і ми це бачимо. Все частіше в Дніпрі постійна тривога. Ми дуже мало часу без тривоги живемо, але якось звикли.

Син навчався в обласному спортінтернаті, а через дорогу в нас був Луганський педінститут, там є фізичне виховання. У нас все було заплановано, усе поруч і близько. Переселенці відкрили спортінтернат ще з 2016 року. Зараз дитина онлайн навчається. Як онлайн боротьбою займатись? 

Ми всі налаштовані повертатись додому і відбудовувати Кремінну. Наша лікарня частково зруйнована, і ми всі відразу будемо повертатись додому - в мене така робота. Зараз у Дніпрі  дають гуманітарну допомогу лікарням окупованим, після деокупації ми будемо везти все додому в своє місто: ліки і препарати. Зараз ми дуже сильно допомагаємо і на фронт відправляємо. Ми розуміємо, що поки додому не повеземо, а хлопцям на фронті потрібніше. Ми ще волонтерством займаємось.