Мені вже 87 років - стільки люди не живуть. Проживаю я в Юр'ївці Снігурівського району.

Ми в перший день не дуже щось чули. Воно від нас далеко було – ну, ми і не думали, що війна протягнеться стільки часу.

Поки руські були тут, то в нас нічого не було. Ну а мені взагалі: я лежу постійно, навіть не встаю. Дрова у нас були в сараї, вода в дворі. А коли вже руські пішли, то вже нічого страшного немає. 

Для мене вже все стає страшне. А саме страшне, що я лежу прикута до ліжка, а рідні немає ніякої. 

Десь двоюрідна племінниця в Києві живе, друга племінниця - в Польщі, один - в росії. Дякую, хоч сусідка мені допомагає. 

Не страшно, якщо мене уб’ють. Саме страшне - коли мучається людина: і помирати не помирає, і жити не живе. То - не життя. Оце найстрашніше.