Тетяна виїхала з-під обстрілів села одною з останніх. Але їй не давали спокою тварини, яких селяни залишили вдома без нагляду

23 лютого ми їхали після похорону на поминальний обід у Гуляйполе, і вже вертольоти літали.  

Я запаслася ліками. Були продукти. Ми в селі жили, нам усього вистачало. А хлопці поприходили з рюкзаками. Замерзлі, голодні. Тоді був сніг, мороз, вітер. Дуже кашляли хлопці, і ми рятували наших захисників. Вони мені досі вдячні. Я з ними зідзвонююся. Деякі мамою мене називали. А старші - сестрою. Дуже хлопцям було тяжко! Ми допомагали їм. 

Нас в селі залишилося всього десять чоловік. Дуже було багато хазяйства у людей: і корови, і свині. Ми поралися, по всіх дворах ходили. Люди виїхали, а живність залишилася, то ми ходили і рятували. 

27 травня нас дуже бомбили. І перед цим також. У нас і корів повбивало. Їх у загін вигнали, і тоді вбило багато. Мої дві корови загинули, а одну поранило. Довелося дорізати, бо не врятували б. 

Хати бомбили. І ми вже не витримали – зібралися, навантажили причіп. Нас було три сім'ї. Ми завантажили речі в машину і поїхали. Нас поліція зупиняла, а в нашого водія навіть прав не було. 

Ми просто тікали, в чому стояли. Трішки продуктів узяли та трішки одягу. Нас їхало семеро у машині. А корів, свиней, курей і качок ми випустили - вони бігали по вулиці. 

Ми два тижні сиділи в Запоріжжі, а потім поїхали назад із моєю подругою. Вона сказала: «Їдьмо, хоч худобу на м’ясо поздаємо». І ми чотири кілометри гнали корів до іншого села, щоб можна було здати їх на м'ясо, щоб худоба не страждала там. Бо у ті два тижні, поки нас не було, корови воду з калюж пили. Добре, що дощі йшли. 

У мене колодязь був, то військові наливали тваринам води. Але хіба їх напоїш достатньо? Корів там було 20 голів. Вони всі лізуть, штовхаються, б’ються… 

А потім ми ще приїжджали в село. Допомагали хлопцям. Генератор їм привезли, і бензин, і солярку. І продукти возили, і ліки. Ще з сином їздила. Не один раз приїжджала до хлопців туди. Вони мені дуже вдячні. А зараз я працюю санітаркою в обласній лікарні в Запоріжжі. І, буває, ті військові, які жили в нашому селі, надходять із пораненнями або з якимись захворюваннями до нас у хірургічне відділення. 

Моя сестра пережила дуже сильний стрес. Їхнє село Мирне, що недалеко від Пологів, обстріляли. Тоді йшла колона. І моя сестра вже два роки не може дивитися спокійно на військових. А якщо десь загуде чи загупає, вона лякається. Живе зараз на заході України, бо там трішки тихіше. Приїжджала сюди провідувати маму. Я сплю, коли тривога, а сестра не спить цілу ніч. 

Я вже звикла до тривог. Дякувати Богові, нас це оминає поки що. Хоча поряд усе летить, влучає по житлових масивах, по інфраструктурі. А онуки з невісткою в Німеччину втекли, бо страшно було. Дітки маленькі зовсім. Меншій онучці було два роки. І вони там півтора року пробули.

Хочу, щоб мої діти та внуки не чули тривог. Бідолашній дитині зараз 4 роки, і вона каже: «Що, знову «Шахеди» летять?» Це коли щось гарчить або гупає. Навіть коли велика машина проїде і щось грюкає – діти кажуть: «Напевно, «Шахеди» летять».