Світлана з чоловіком навіть після полону сподівались, що їхати з рідного села не доведеться. Але тікати все ж довелось, щоб зберегти життя

Ми жили в селі Любимівка Запорізької області. В село зайшли четвертого березня окупанти. Наступного дня вони взяли нас у полон, а коли ми повернулись додому, у хаті все було перекидано, побито. Окупанти вкрали наше майно, кошти та золото.

Мій чоловік був у територіальній обороні і мав автомат. Мабуть, на нас хтось доніс. Окупанти приходили з обшуком, знайшли автомат і забрали нас. Чоловіка били, мене – ні. У полоні були не тільки ми, нас з села 15 чоловік було. Вони перевіряли наші документи та розпитували про тероборону, але чоловік не зізнався. Йому вибили щелепу, мене погрожували порізати, коли я намагалась за нього заступитись. Мене відпустили того ж дня, а чоловіка тримали три дні. Погрожували розстрілом, бо він нібито в АТО був.

Я була невимовно щаслива, коли він повернувся додому живим.

Після полону ми ще місяць прожили вдома. Окупанти грабували будинки людей, які раніше з села виїхали. Вони вивозили все: техніку, меблі. Страшно було, коли бомбили, стріляли, коли танки під дворами стояли. І ми таки зібрались і поїхали. Не брали нічого, навіть документи залишили - ми боялись, щоб нас дорогою не розстріляли. Нашу машину оглядали перед виїздом, побили телефони - ми не могли навіть до дітей зателефонувати.

Зараз ми в Запоріжжі у дітей. Я не знаю, що буде далі. Ми все втратили. На старості років ми вже не зможемо наново надбати все, що мали.