«Покинули свій будинок, свій город, все, що наживали роками»

Я залишилась без чоловіка у 44 роки. Він працював у колгоспі, і я працювала. Сама родом із Донецька, але переїхала за 100 кілометрів звідти. Там у мене залишилась вся родина. Вони так страждають від тих рашистів проклятих! Квартири розбомбили, будинки розбомбили. Багато родичів уже померло, ніякого зв’язку я з ними не маю. Іще з 2014 року і зараз там - страшний суд. Бомблять їх. Трагедія страшна. Мій зять загинув від інсульту. 

Я почула по телевізору про початок війни рано-вранці, це ж було 24 лютого, ще темно надворі. Я стала збиратись на роботу. Мої дочка і невістка - вчителі, зять і син - шахтарі. 

Найскладніше для мене те, що почались обстріли. Коли ми вже почули вибухи у Добропіллі, у 20 км від нас, то вирішили виїжджати. Зібрались, і двома сім’ями виїхали. Останньою краплею було, коли розбомбили  у Добропіллі залізницю. Потрібно було покинути свій будинок, свій город, все, що наживали роками.

Складно, що у нас маленькі онуки, вони не розуміють нічого. Ми довго їхали, десь годин вісім. Були великі пробки по дорозі на Павлоград. Ми евакуювались у Новомосковський район. Дякувати волонтерам, нам дали прихисток, усе дали.  Велика їм подяка за приділену увагу.

Ми покинули господарство: свиней, курей і качок покинули. Ми покинули свій дім і поїхали у невідоме. Шокувало те, що ми своїми очима бачили розбомблені будинки. Ми ж всі поряд мешкаємо. Як у Білозірці бахнуло, там залишилась велика вирва. І кожен раз ми чули ці вибухи - було дуже страшно. Ми мешкаємо на межі трьох областей: Харківської, Донецької і Дніпропетровської, ще й Покровськ поряд.

Як тільки ми приїхали до Новомосковська, дякувати волонтерам, нам давали гуманітарну допомогу. Плюс ми з дому дещо взяли - ми ж у селі мешкаємо. Одразу волонтери допомогли всім: і речами, і харчами, і допомогли знайти будинок. 

Я думаю, що ми переможемо і будемо жити ще краще, ніж жили. Вся моя сім’я так думає. Ми бачимо нашу Україну процвітаючою і багатою.