Ми з сімʼєю були дома, мені подзвонив друг і сказав, що почалася війна, ми з м. Бахмут, тому в нас війна в принципі йде з 2014 року, але тут все було інакше. Ми спали, але після цієї звістки життя змінилося одразу, бо побачивши по новинам що коїться просто спочатку не могли повірити.

Труднощі в тім, що нам довелося залишити свій дім у м. Бахмут, поїхали в нікуди, родичів ніде не має, підтримки було чекати не від куди.

Сподівалися, що повернемося додому через місяць, речей вдалося взяти не багато. Але більше так додому і не повернулися. Найбільше шокувало те, коли ми побачили по відео наш зруйнований будинок, що зробили з містом, що наш улюблений Бахмут стерли з лиця землі.

Шокує кожного дня, коли дізнаєшься, що ці виродки роблять з людьми, з усіма, це просто не укладається у голові, як у 21 сторіччі таке має місто для існування.

У Бахмут одразу перестали їздити вантажівки з продуктами, водою, магазини почали зачинятися, щоб купити сину хоча б курятину для супу можна було стояти в черзі по 5 а то і більше годин, бо привозили щось рідко. Намагалися щось десь купувати, що де було.

Було дуже складно.

На щастя, ми змогли виїхати разом з родиною до більш безпечного місця , а саме маленького містечка Світловодськ, що на Кіровоградщині. Ми підтримуємо один одного, ми з чоловіком зараз живемо заради сина, заради нього тримаємося. Складніше за все сину.

Він втратив друзів, і нормально з ними контактувати в нього не виходить.

Телефон дуже потрібен саме йому, бо він вже у 2 класі, знає як ним користуватися, він займається на дистанції з нашої рідної школи м. Бахмут з мого телефона, бо іншого гаджету в нас не має. Тому були б дуже вдячні за можливість отримати телефон, для спілкування з однокласниками, він їм дзвонить, по вайберу, але йому дуже не зручно, бо це мій телефон, він дуже просить, щоб у нього був свій. 

Моменти, які приємно зворушили до глибини душі це коли ми з сусідами ще в Бахмуті обʼєднувалися, допомагали один одному, коли ділилися всім, що було.

Коли приїхали у м. Світловодськ і люди теж нам чим могли допомогли, дали ковдру, підтримали. 

Я втратила роботу через війну. Я була медичною сестрою з лікувальної фізкультури, я займалася з інвалідами та пенсіонерами, я дуже любила свою роботу, мені подобалося допомагати. Зараз шукаю роботу, але тут її знайти не виходить, бо місто маленьке.

Але я продовжую шукати. Хотіла би може працювати онлайн, але теж таких вакансій не бачу.

Предмети, які нагадують про трагічні події, що розпочалися 24 лютого 2022 року - це ключі від нашої квартири, якої більше не має. Я їх часто ношу з собою, ніяк не можу збагнути, що їми більше нічого відмикати.

Але це все одно спогад, не хочу його втрачати.