Ми живемо за 40 кілометрів від лінії розмежування. Сюди перебралися з Маріуполя десять років тому. У 2014 році брали будинок у кредит, щойно його викупили – і почалася війна. Незрозуміло, що далі буде.
Коли снаряди розриваються зовсім поруч, ми ховаємося в льоху. Він завжди у нас відкритий, ми його не замикаємо, щоб можна було швидко сховатися. 15-20 хвилин здаються в ньому вічністю.
Коли я носила під серцем молодшого сина, наше селище часто обстрілювали. Одного разу я навіть ледь не втратила дитину. Пішла в душ помитися, і почався обстріл. Я злякалася, що снаряд зараз влучить у будинок або розірветься десь поруч.
Зараз Андрію пів року, він ще не розуміє, що відбувається, а дев'ятирічний Ваня добре знає, що потрібно робити, коли починають стріляти.
Велику частину часу з дітьми я проводжу одна. Чоловік Павло постійно на заробітках. Стабільної роботи в селищі немає, а п'ятьох дітей дуже важко прогодувати. Виживаємо завдяки гуманітарній допомозі.
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.