Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 598
Яна Миколаївна Демченко
вік: 35
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
«Подруга подивилася на мою дочку і каже: «У Маші кров!»

Під час обстрілу Маріуполя гуляла з донькою на вулиці. Трирічну дівчинку поранило. Дякуючи знайомим, вони дісталися лікарні, де дитині надали допомогу.

Моя дитина майже не плакала, просто говорила: «Боляче». Ми сиділи в під'їзді й викликали швидку, але ніяк не могли викликати – зв'язку не було. Пробували і таксі викликати. Дотелефонувалися. Сильно просили, щоб вони приїхали, забрали нас. Я сказала: «У мене поранена дитина, мені потрібно хоча б до лікарні, більше я нічого не прошу». Але таксист так і не зміг приїхати.

«Перші залпи ми сприйняли за грім»

Я від заміжжя жила на Східному. Народила дитину 2011 року й пішла в декрет. Коли Маша пішла в садок, я працювала потроху, а переважно й далі дивилася за дитиною.

Спочатку з новин ми дізнавалися, що в Києві відбувалося. Усі думали, що там усе й закінчиться. Потім почала надходити інформація від брата чоловіка. Він жив у Луганську. Почалося все звідти. Він говорив, що до них зайшли якісь війська і він сам не знає, що до чого. Доньку вони відвезли в село про всяк випадок. У соцмережах ми відстежували всі повідомлення.

Але коли стало чути перші залпи, нам це здавалося громом. Ти не можеш усвідомити загрози, хоча бачиш у телевізорі, що відбувається з людьми, і які бувають обстріли, і як страшно, і як люди страждають.

Подруга подивилася на мою дочку і каже: «У Маші кров!

А потім стався перший обстріл. Він торкнувся більше не людей, а будівель. На краю Східного, поруч з кінцевою зупинкою автобусів була швидка допомога. Туди влучив снаряд. Було дуже чути, у нас тряслися шибки. Гул, шум.

Тоді вперше ми дуже перелякалися. Перечекали ніч, поки це все відбувалося. Падало все в полях. Так усе трясло! Дітям ми говорили, що це грім. Було гару багато. Вранці я взяла свою трирічну дочку й поїхала в центр міста до мами, де не чути було нічого.

Незабаром ми повернулися, подумали, що це був поодинокий випадок. Завжди ж думаєш, що буде краще. А потім почалися вже грандіозні обстріли.

Подруга подивилася на мою дочку і каже: «У Маші кров!

«Було так тихо, аж незвично»

Спочатку було незрозуміло, звідки вилітає снаряд, куди прилітає. Згодом ти розумієш, звідки. Ті ж «Гради» чуєш або десь працює кулемет. Коли сильний вітер, він сюди доносить звук, дуже сильно чути. Але не треба лякатися, тому що це далеко. Усі вчилися розуміти самі, як могли. Розповісти на словах це неможливо, поки ти це не почуєш і не відчуєш. 

Після Нового року було затишшя. Ми думали, невже щось вирішилося й усе закінчилося? Було так тихо, аж незвично. Спокійно всі гуляли, ніхто не боявся нічого. Уже звикли люди до того, що чують постійно якісь вибухи.

«Я піднімаю очі й бачу, як летить снаряд!»

Ми о 7 ранку вийшли погуляти з подругою та дітьми. Не було ні світла, ні води в нас, і ми вийшли пройтися. Діти якраз прокинулися рано.

Ми пройшли кроків 10 і почули залпи. Вирішили піти далі. Але тут я піднімаю очі – летить снаряд прямо в 14-поверхівку, з якої я поруч перебуваю з дитиною! І починає все падати. Нічого не зрозумієш, гул у вухах. Я взяла на руки дитину й побігла. Ми сховалися. І раптом подруга дивиться на мою дочку й каже: «У Маші кров!» 

Подруга подивилася на мою дочку і каже: «У Маші кров!

Я глянула на її руку. Нічого не можу зрозуміти. Думала, що черкнуло просто. Кажу: «Машо, зараз заклеїмо й усе». Думаю, що робити? Люди всі помчали. Біжать, очі шалені. Усе горить, усе в диму. Хтось лежить… Я не дивилася, мені головне – дитина. Помітила, що на долоньці щось стирчить. Думала, скло впало. Я не змогла його витягти і зрозуміла: щось не так.

Моя дитина майже не плакала, просто говорила: «Боляче». Ми сиділи в під'їзді й викликали швидку, але ніяк не могли викликати – зв'язку не було. Пробували і таксі викликати. Дотелефонувалися. Сильно просили, щоб вони приїхали, забрали нас. Я сказала: «У мене поранена дитина, мені потрібно хоча б до лікарні, більше я нічого не прошу». Але таксист так і не зміг приїхати. 

Але нам пощастило. Спускалася з 8-го поверху сусідка з дитиною, моя добра знайома. Кажу: «Мені потрібно в лікарню терміново». Вона каже: «Пішли, Яно, довезу вас». Нам так пощастило, що вона йшла. 

«У лікарню у великій кількості почали прибувати поранені діти»

У лікарні ми довго чекали, тому що почали у великій кількості прибувати діти. Спочатку операцію робили Мілані – дівчинці, яка залишилася без ніжки. Ми були наступні в черзі. Дочка лежала під крапельницею. Її не можна було напувати, дозволили тільки змочувати їй губи. У неї був больовий шок. Через це вона не плакала. Жодних емоцій, як кажуть. Була зеленого кольору. 

Операція тривала дві години. Після того, як я почула, що трапилося з Міланою, я дуже боялася, що моя дитина залишиться без руки. Я не знала, чим це все закінчиться. Але закінчилося щасливо. Так, шрами є, але душевної травми, може, і немає у неї, тому що сприймає цей світ трохи по-іншому, ніж дорослі. 

Подруга подивилася на мою дочку і каже: «У Маші кров!

«Я рік не могла приїхати в рідний район – здавали нерви»

Я рік не жила на Східному. Не могла тут перебувати. Якщо приїжджала сюди, у мене здавали нерви. Тряслися руки. Я йшла додому і мене просто трясло… Я все згадувала… Як усі біжать, усе горить. Я тоді не дивилася нікуди, крім як на дитину. Мене запитують: «А ти трупи бачила?». А я кажу: «Я бачила, що люди біжать, усе».

Маршрутки були забиті. Людей, що лежать на вулиці, я не бачила. Палаючі будинки бачила, це страшно. У той момент, напевно, я не усвідомлювала всього того, що сталося. Я думала тільки про доньку. Щоб з нею було все нормально, щоб вона була жива-здорова. 

Подруга подивилася на мою дочку і каже: «У Маші кров!

Потім уже, коли я приїхала по документи й речі, тоді усвідомила всю трагедію. Дуже довго я не могла отямитися. Уже більше року минуло, як ми тут не жили, а я ночами не спала. І Маші снилися кошмари. Дитина залежить від матері. І якщо мама не спить і в неї дуже погані думки, то в дитини дуже страшні сни.

Мені довелося звернутися до психолога. Інакше я не змогла це перебороти. У мене були панічні атаки. Мене починало смикати просто від того, що я тут. Якось у нас вимкнули світло. І я просиділа, поки його не увімкнули. Приготувала сумки й чекала, що щось буде.

Але я поговорила з психологом – і мені стало легше. Я зрозуміла, що може бути добре, а може бути й погано. А як буде, це вже від мене ніяк не залежить. 

Подруга подивилася на мою дочку і каже: «У Маші кров!

«Кошмари в дочки минули, але залишився страх перед грозою»

Нам допомагають у Фонді Ріната Ахметова. Постійно, із самого початку, відразу ж, щойно ми потрапили в лікарню. Відразу допомога була. Нам привезли всі ліки. Потім потрібно було ще – з Фонду телефонували, дізнавалися, приходили, спілкувалися з моєю дитиною. І психолог був.

Коли ми виписалися з лікарні, з Фонду Ріната Ахметова постійно телефонували, цікавилися, як Маша почувається, що необхідно. Запропонували нам реабілітацію. І ми четвертий рік уже їздимо. Я дуже вдячна, я б не змогла сама.  Це колосальна допомога. І для нас, і для інших людей, з якими я спілкувалася. Для всіх це грандіозна допомога.

Подруга подивилася на мою дочку і каже: «У Маші кров!

З Машею ми той випадок не обговорюємо. По-перше, вона вже не пам'ятає багато, їй тоді всього три роки було. Вважає, що ми вийшли по ковбасу. Вона знає, що в неї поранення, що вона була в лікарні, що вона їздить на реабілітацію, що потрібно займатися рукою. Але вже немає кошмарів, страхів. Єдиний страх залишився перед грозою. Якщо чуємо грім, вона дуже лякається.

Подруга подивилася на мою дочку і каже: «У Маші кров!

Я мрію про мир, щоб не боятися за свою дитину. Щоб вона жила в прекрасному, світлому світі. Щоб їй не було страшно.

Я не можу її навіть до школи відпустити одну, раптом що трапиться. У будь-який момент може статися все що завгодно. Я б хотіла, щоб вона сама гуляла на вулиці, і я не переживала. Я завжди в такій напрузі, як солдат. Ти стоїш і спостерігаєш, чи все нормально.

Хочеться спокою, миру та процвітання. 

Подруга подивилася на мою дочку і каже: «У Маші кров!

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
slide7
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій