"Події 24 лютого повністю змінили безтурботне, мирне життя моєї родини"

Бевз Анастасія Дмитрівна, 13 років, учениця 8-А класу комунального закладу «Нікопольський ліцей №22» Нікопольської міської Ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Полухтович Наталя Іванівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Нарешті – телефонний дзвінок дідуся з відтінком смутку: «Онученько, рідна моя, тримайся! Ти в мене найкраща». Цієї ночі вперше я відчула себе дорослою, усвідомила, що моє життя більше ніколи не буде таким прекрасним та безтурботним, яким було раніше.

Усі подальші події пам’ятаю смутно, ніби в тумані, моя пам'ять відмовляється зберігати жахливі кадри, ніби з фільмів повоєнних років: ось матусенька зі зламаною ногою, в гіпсі, повзе по кризі пішого переходу  українсько – польського кордону, тримаючи на шиї мій шкільний наплічник з нашим улюбленцем – сірим котом, який кричить від жаху невідомості, вибухів та сирен. І ми з сестричкою тулимося до мами – боїмося загубитись…

Інший кадр - ми з сестричкою: три дні на чужині, яку не знаємо, без житла та їжі, але зі шкільним приладдям та зошитами в сумці….

Жахливі події 24 лютого повністю змінили безтурботне, мирне життя моєї родини: за вікнами відтепер не тендітна українська білокора берізка та безкраї простори Каховського водосховища, а монументальні стіни Варшавського музею; ненька тепер не адвокат, а координатор у центрі для родин біженців з України; ми вивчаємо, окрім рідної солов’їної мови, польську граматику й вимову. Сьогодні в нашому житті все нове: держава, мова, друзі, але незмінною залишилася лише безмірна любов до рідної країни, до мого невеличкого міста Нікополя, який щодень і щоночі руйнується супротивником. Росіяни можуть розбомбити домівки, можуть стерти з Землі українські села й міста, закатувати беззахисних людей, але не в їх силах зруйнувати наші спогади та розстріляти мрії про вільне майбутнє нашої України! А в серцях усіх українців палає незгасне полум’я: жага справедливості, жага Перемоги,  віра та надія в майбутнє мирне життя! Бо всі ми прагнемо миру. Того миру, очікуваного мільйонами українців, розкиданих війною по різним куточкам усього світу, за який віддають своє життя тисячі українських військових; того миру, який сниться вночі дорослим і діточкам; того спокою та неба блакиті, які змінили тривоги, вибухи та пожежі.

Подаруй нам мирне небо та збережи дідуся, який не погодився покинути домівку й бабусину могилку; дай сил змиритися з трагедією Бучі та Гостомеля, Ізюму та Куп’янська… Дозволь повернутися додому! Ні, я не прошу в рідну квартиру! Просто в Україну, у рідну Батьківщину, до своєї школи й близьких людей, друзів та вчителів. Бо саме тут, на землі своєї Вітчизни, почуваюся найщасливішою!