"Почулися перші вибухи, і саме тоді я усвідомила, що почалася війна"

Біла Катерина
ВХПТУ №5 м. Вінниця група №7
Викладач, що надихнув на написання есе: Цопа Світлана Григорівна

Війна. Моя історія

До 24 лютого 2022 року було багато розмов про можливе повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Я, як і більшість людей, в той період ставилась до таких розмов скептично. Мало вірилось, що президент сусідньої держави здатен зруйнувати життя цілої країни. Вранці двадцять четвертого реальність змусила мене змінити думку.

Як і у звичайний день, зранку мене розбудила мама, щоб я підключилася до дистанційного навчання. Але при цьому повідомила, що почалась війна і не відомо, чи відбудуться заняття. Слово «війна» на той момент для мене не мало якогось особливого значення, і я лише трохи зраділа, що не буде занять.

Невдовзі після цього почулися перші вибухи, і саме тоді я усвідомила, що почалася війна, справжня війна, і що це серйозно. Одразу відчула страх та тривогу. Прийшло усвідомлення того, що звичне мені життя скінчилось. Справитись зі своїми почуттями в той день мені допомогла звичка нашої сім’ї: щоденне читання біблійного тексту. Призначений задовго до того текст на 24 лютого 2022 року стосувався поради не тривожитись та виявляти довір’я до Бога, що він зможе допомогти та підтримати нас. І це нагадало мені інший біблійний текст: «І всі свої тривоги покладіть на нього (Бога), бо він дбає про вас» (1 Петра 5:7). Цей вірш я згадувала в моменти, коли мені було страшно і це мене заспокоювало. Було відчуття, ніби він стоїть переді мною і тримає мене правою рукою за мою правицю, ніби витягає з «ями відчаю», у яку я кожен раз потрапляла, чуючи сирену.

День від’їзду був особливо важким, бо ми не знали куди саме їдемо і чи повернемось знову. До цього я дивувалась своєму спокою, хоча від’їзд означав ймовірність того, що я ніколи не повернусь і втрачу все. Тоді я ніби прокинулась від глибокого сну і зрозуміла, що насправді відбувається. Мене охопила паніка. Єдине що допомогло – щира молитва, стало спокійніше. Мама підказала, що цю поїздку можна сприймати як подорож, а не дорогу в один кінець. Ця думка допомогла відпустити ситуацію та сприйняти поїздку, як можливість побачити нові для мене країни.

Хоча ми і не знали, куди саме їдемо, ми були впевнені, що Бог через наших одновірців допоможе і підтримає нас. Так і сталося.

У першій країні, в яку ми потрапили, Угорщині нам дала притулок сім’я місцевих Свідків Єгови. Ми їх не знали, вони говорили іншою не зрозумілою нам мовою, та їхні вчинки, опіка і турбота про нас були мовою щирої любові. І це саме те, чого ми потребували в той час після довготривалого стресу. Та довго там затримуватись ми не могли, оскільки обставини тієї сім’ї не дозволяли їм надати нам житло на постійній основі. Тому ми вирішили поїхати далі і потрапили у Нідерланди.

Війна – це страшно, але пережите допомогло мені подорослішати та зрозуміти що для мене є найбільш цінним в житті, а саме: моя сім’я, дім, віра в Бога та нашу Перемогу.