Дар‘я Мельник

«Мої батьки допомагали людям, що приїхали в наше місто зі сходу»

Мельник Дар‘я, учениця 11 класу КЗ «Вінницький ліцей №12»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Штурма Світлана Іванівна

Війна. Моя історія

Двадцять четверте лютого змінило життя усіх українців. Пригадую, як мама зайшла в мою кімнату і сказала, що почалася війна. Ніхто в той момент не міг повірити в те, що сталося, тому я, сподіваючись на те, що це якась прикра помилка, почала збиратися до школи. Після того, як о восьмій ранку пролунав перший вибух у нашій області, прийшло усвідомлення, що все відбувається насправді .

У той момент зрозуміла, що моє життя та життя усіх українців уже не буде таким, як раніше. Усі плани на майбутнє зруйнувалися в одну мить.

Перші дні війни добряче налякали нас, вибили з колії. Дорогами України тягнулися безкінечні автомобільні черги. Люди їхали в пошуках безпечних місць. Здається, усіх охопила паніка. А вже за день-два українці об’єдналися, мобілізували власні сили для боротьби з підступним ворогом. Моя родина теж не стояла осторонь.

Мої батьки допомагали людям, що приїхали в наше місто зі сходу. Я майже щодня приходила в школу плести маскувальні сітки, разом із однокласниками донатила на ЗСУ, не шкодуючи грошей, розуміючи серйозність ситуації.

Усю весну з батьками під час кожної повітряної тривоги ми брали теплі ковдри та йшли в коридор, оскільки це найбезпечніше місце в нашій квартирі. Із часом, коли зрозуміли, що у Вінниці бльш безпечно, як у Києві, то вже не так часто перечікували між двома стінами. Мій рідний, що мешкає з дружиною у Києві, пережив страшне. Спочатку вони переїхали в Ізюм. Через декілька днів, перед тим, як це місто перетворилося на руїни, вони встигли виїхати звідти до нас у Вінницю. Жили тут майже рік, час від часу їздили до Києва за потрібними їм речами.

Нещодавно вони остаточно повернулися у власну домівку. Кожен сигнал повітряної тривоги змушує їх спуститися в безпечне місце, у паркінг, незважаючи на те, у який час він пролунав. Там, у столиці, війна проживається набагато страшніше.

Моя сім’я, на щастя, не зазнала болю через втрату рідних. На жаль, у багатьох наших співвітчизників війна залишила важкі рани. У когось загинув син чи донька, батько чи мати, товариш чи подруга, сусід, колега. Кожен українець відчув на собі цю війну. В одних хтось на сході захищає країну, в інших рідні виїхали за кордон, ще хтось втратив домівку. Достойні поваги ті, хто не зламався під цим тягарем, а працює для перемоги. Волонтерський рух, народжений в Україні, не має аналогів ніде у світі. Літні люди в’яжуть шкарпетки, виготовляють окопні свічки. Діти збирають гроші, продаючи браслети, сплетені власноруч. Усі наближають перемогу.

Я щиро вірю, що незабаром війна закінчиться нашою перемогою. Ми змінилися. Нація об’єдналася. Війна завдала нам болю, але зробила сильнішими. Здається, усі вже забули, яким було життя до війни, але кожен добре усвідомлює, яким воно стане після.

Хочеться, щоб наша держава відродилася, стала сильнішою. Для цього нам, школярам, потрібно навчатися, розвиватися, щоб у майбутньому відбудувати Україну.Ми памя’татимемо завжди, якою ціною дісталася перемога, кому завдячуємо тим, що живемо у мирній країні.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/