Ольга змушена сама давати собі раду з двома маленькими синочками, бо її чоловік пішов на війну. На деякий час вона з дітьми виїздила за кордон, але повернулася, бо там було дуже важко і морально, і фінансово.

2022 рік в житті нашої родини почався з дуже радісного моменту: 4 січня у нас народився хлопчик. Це вже другий хлопчик в нашій сім’ї, старшому – чотири рочки. Власного житла ми ще не маємо, винаймаємо квартиру. Мріяли з чоловіком на початку наступного року придбати власне сімейне гніздечко, але початок війни у лютому змінив наші плани. 

Ми живемо у Дніпропетровській області, за 45 км від Дніпра, тому, на превеликий жаль, майже з самого початку війни ми відчуваємо на собі всю тяжкість вибухів та прильотів ворожих ракет. У нашому місті хоч і були прильоти, та, дякувати Богу, наш будинок не постраждав. 

У квітні чоловіка призвали до Національної Гвардії України в місто Київ, тож він був вимушений поїхати на захист нашої столиці. Чоловік дуже переймався через те, як я з двома дітками буду без його допомоги, ще й на шостому поверсі. Тому ми прийняли рішення, що мені з дітьми краще поїхати за кордон на певний час. 

Ми виїхали до Будапешту, прожили там два місяці, та й повернулися додому.

По-перше, мені там було дуже важко морально, знаючи, що чоловік мій тут ризикує життям, а раптом щось станеться, навіть не зможу приїхати до нього. А по-друге, фінансово там дуже тяжко. Хоч волонтери й допомагали, чим могли, та все одно тяжко.

Зараз я так само живу у своєму місті, у нашій орендованій квартирі на шостому поверсі, зі своїми маленькими хлопчиками. Втім, у нас почастішали прильоти.  

В Україні ми не отримували жодної гуманітарної допомоги, адже в нашому місті для цього потрібно вистояти в черзі з сьомої ранку, де чоловік 300 попереду. Для мене з маленькими дітками у цю спеку це неможливо.

Кожної ночі молю про закінчення усього цього жаху, щоб повернулися живими до своїх родин усі наші чоловіки, батьки та сини.