Ястребова Катерина Олександрівна, 16 років, учениця 11 класу Михайлівського навчально-виховного комплексу «загальноосвітня школа I-III ст.-гімназія» ім. Героя Радянського Союзу І.А.Найдьонова, смт Михайлівка, Запорізька обл.

Конкурс есе "Один день"

З дитинства люблю подорожувати. Скільки себе пам’ятаю – то їдемо автобусом, то трясемося в електричці, але найкраще і найромантичніше подорожувати поїздом.

Відтоді, як мама повідомила, що скоро ми поїдемо на Західну Україну, я перебувала у передчутті чогось захоплюючого. Нарешті день від’їзду настав. Стукіт коліс… Веселий гомін у вагоні… За вікном змінюються міста і селища. Кожен думає про своє, а тим часом поїзд все швидше наближає нас до батьківщини Івана Франка.

Я заплющую очі та уявляю мальовничий куточок України. Закутані у сиві хмари Карпати, про щось весело гомонять гірські потічки, а стрункі смереки слухають пісню вітру…

На одній із станцій до нас підсіла молода жінка з синьоокою дівчинкою років семи. Моя сестра зраділа новим пасажирам, адже тепер їй буде з ким погратися. Леся швидко знайшла спільну мову з Оленкою, так звали дівчинку, а тітка Наталя почала тиху відверту розмову з мамою.

— Я народилася в шахтарському місті Горлівка, там минуло моє дитинство і юність. Після закінчення школи вступила до Горлівського інституту іноземних мов, де і зустріла свого Андрія. Гучне студентське весілля, довгоочікувана поява донечки, мрії про щасливе майбутнє. Сьогодні мені здається, що це було не зі мною.

…Пам’ятаю, як ми слідкували за подіями на Майдані. Передчували щось недобре, але і уявити собі не могли, що на нас чекає попереду.

Ніколи не думала, що побачу справжню війну в своєму рідному місті.

Події розвивалися дуже швидко, але люди продовжували жити звичним життям, ніхто не усвідомлював, що відбувається.

Одного недільного ранку я почула гул в небі, за ним – серія коротких вибухів. Звуки були такими гучними, що перелякані люди повибігали зі своїх квартир. А далі почалося справжнє пекло: обстріли, підривання мостів, постійні переховування.

Андрій прийняв важливе для себе рішення: пішов служити в добровольчий батальйон. Мені залишалося тільки одне: негайно виїжджати з міста. Разом з сусідами ми переселилися до Дніпра, де були організовані мобільні містечка для переселенців.

— А зараз на відпочинок їдете?- поцікавилася мама

— Ні, додому. У Дніпрі я з маленькою Оленкою прожила всього декілька місяців.

Переселенці прибували щодня, і кожен розповідав свою жахливу історію. Мені хотілося розповісти про цих людей всьому світові.

Я записувала життєві історії переселенців. У кожного з них своя доля, але всіх нас об’єднало людське горе – війна. Так я стала блогером.

Мої відео набирали тисячі переглядів та коментарів. Особливо запам’ятався один коментар від Ірини та Павла Ващуків, які запрошували приїхати до них у Дрогобич. Я довго вагалась, бо ніколи не була в цій частині України.

Як вони приймуть мене, російськомовну жінку з Донбасу? Та всі побоювання були марні. Як тільки я переступила поріг їхнього будинку, то відчула любов і затишок.

Подружжя допомогло мені знайти житло, роботу, влаштувати Оленку в садочок. Так Дрогобиччина стала нашою рідною землею. Тепер ми з нетерпінням чекаємо на повернення Андрія.

— Світ не без добрих людей, - сказала мама. - Як добре, що саме таких ви зустріли на своєму шляху в скрутну хвилину.

— Так, мені поталанило. А ще я зрозуміла головне: роз’єднують людей не кордони, а непорозуміння. Сьогодні українці зі Сходу і Заходу разом воюють за цілісність України. Тільки завдяки повазі один до одного, взаєморозумінню, єдності, ми – непереможні.

У кожному своєму відео я звертаюсь до українців: «Любіть один одного, поважайте людей, які вас оточують, будьте єдині, бо єдність народу – то сила держави».

…Я знову і знову переглядаю відеоролики тітки Наталі. Плачу і співчуваю тим людям, які втратили мир і спокій. Саме сьогодні я вперше усвідомила, що на нашій рідній землі йде справжня війна.

Темна ніч за вікном…Стихли галасливі розмови…Розмірене погойдування наштовхує мене на роздуми.