Актори Донецького академічного обласного драматичного театру, який працював у Маріуполі, перші тижні повномасштабної війни прожили в стінах рідного закладу. Там вони разом з іншими маріупольцями ховалися від обстрілів, волонтерили, ділилися одне з одним останньою їжею – аж поки в будівлю драмтеатру не влучила російська авіабомба. Скільки людей загинуло від авіаудару ‒ достеменно невідомо. Після трагедії у Маріупольській міськраді заявили про приблизно 300 загиблих. Інші джерела називають вдвічі більшу кількість вбитих. Співробітникам театру дивом вдалося вижити.
Що пережили під масованими обстрілами в рідному місті, як змогли вибратися з оточеного Маріуполя та як відроджують свій театр зараз, на підконтрольній владі Україні території – співробітники й актори розповіли проєкту Радіо Свобода «Ти як?». Матеріал "Радіо Свобода".
Для Віри Лебединської, завідувачки музичної частини й актриси театру, втрата дому – також уже друга в житті. Вперше вона була вимушена виїхати з захопленого росіянами Донецька, де її могли заарештувати. 20 років вона пропрацювала на провідних сценах Донеччини, викладала вокал, але в підконтрольному на той час владі України Маріуполі все одно почувалася некомфортно.
«Частина колег були проросійськи налаштованими. Я їм розповідала про свій арешт у Донецьку, про те, як мене утримували вісім годин, – і зустрічала нерозуміння. Люди ніби не чули», – згадує Віра Лебединська.
Початок повномасштабної війни застав її в квартирі. У те, що війна буде настільки масштабною – вірити не хотілося. Попри те, що колеги закликали Віру виїздити. Третього березня, після масованих обстрілів міста, жінка взяла свого улюбленця, кота Габі, валізку речей і перебралася жити до театру. Там вона, завідувачка музичної частини, разом з колегою Оксаною взяла на себе непросту роботу – прибирати сміття й мити туалети. Жили, каже Віра, в її колишньому кабінеті – невеличкій студії звукозапису, де вона свого часу готувала музичне оформлення вистав. Згодом сміття вивозити перестали.
Поселилися в кабінеті звукозапису в напівпідвальному приміщенні. Фортепіано, синтезатор, комп’ютер для запису – в одному приміщенні, а далі – глуха кімнатка з мікрофоном. Жінки поставили тапчани – там же спали і їли.
«Люди порозселялися по всьому театру. 1 200 народу – театр не був розрахований на таку кількість людей. І собаки, і папуги. І в залі жили, і в коридорчиках, і в кабінетах. Бомбосховище наше було розраховане всього лиш на 60 людей. Опалення не було, були 10-градусні морози, було дуже холодно. Люди сподівалися на евакуацію і приїздили ставили машини біля театру, а самі перечікували обстріли в театрі», – розповідає Лебединська.
Вранці 16 березня вони з колегами сиділи в кабінеті. Щоденне прибирання зазвичай робили о десятій ранку, але того дня впоралися раніше, о восьмій.
«Ми явно почули звук бомби, що падає. Пі-і-і-у-у-у… І ми заскочили в кімнатку», – Віра Лебединська.
«Я сиджу й кажу: «Оксано, пішли сходимо в костюмерний цех». А це – якраз туди, куди бомба потрапила. А вона каже: «Сидіть». Прийшов Габік, кіт мій, і такими очима дивився, шерсть піднялася... І раптом я чую – пролетів літак. І ми явно почули звук бомби, що падає. Пі-і-і-у-у-у… І ми заскочили в кімнатку. І вибух. Негучний. Мій кабінет під сценою, тільки якось так у куточку, це нас врятувало. Зірвало двері – залізні, ковані. В іншій кімнаті все повиривало – вішалки, речі. Почала падати штукатурка, крики людей: «Допоможіть!». Мене як заціпило – шок», – згадує жінка.
Жінки почали плакати. Тоді до них підійшов колега: «Каже: «Дівчата, театру нема. Збирайтеся, бо зараз сходинки обваляться. Там люди вбиті. Я їх прикрив». Я почала шукати кота: «Габі, Габі!». Але так його й не знайшла. Може, треба було б іще пошукати... Але тоді б ми не встигли. Ми змогли вийти, тільки пробігли квартал – а далі, чуємо, почалися артилерійські обстріли», – говорить Віра.
Жінки бігли декілька годин – подалі від театру. На Оксані був лише домашній халат, на Вірі – робоча куртка, що не застібалася, але холоду не відчували. У сусідньому селі їх прихистила незнайома жінка. За день вирішили проблему з машиною – і дивом змогли вибратися на підконтрольну владі України територію – у Запоріжжя.
Звідти – евакуаційним попотягом Віра дісталася Львова. На Львівщині вона прожила два місяці – оговтувалася від пережитого, аж поки в травні не дізналася про те, що театр відроджується, й можна долучитися до роботи.
«Створюємо український театр міста Маріуполя, адже до війни він був російськомовним і російським по духу», – Віра Лебединська.
В Ужгороді зібралася жменька колишніх акторів, каже Віра. У театру немає ані свого приміщення, ані технічного персоналу – все доводиться робити власноруч, але у нього – твердить – з’явився шанс на відродження в іншому форматі – українському.
«Хтось каже, що ми зруйнували театр, і того, академічного, театру нема. Так, нема, бо, по-перше, актори не всі приїхали, по-друге, у нас немає ані будівлі, ані реквізиту, ані перукаря, нікого. Є лише актори, режисери й керівництво. Костюми шиє одна людина. Що з секондгенду підбираємо, що – самі. Реквізит роблять наші акторки, молоді дівчата. Все своїми ручками», – каже переселенка.
Театрали самі перуть і прасують костюми, ремонтують речі.
Попри брак людей і матеріальної бази, колектив вірить у перевтілення театру.
«Те, що ми робимо, – створюємо український театр міста Маріуполя, адже до війни він був російськомовним і російським по духу. Нам дорікають: у вас вуличний театр! Так, у нас вуличний театр. У нас немає зараз свого приміщення, і суто формально – в академічному має бути якась частка заслужених акторів, а у нас – багато молоді. І якщо б сказали грати на вулиці – грали б на вулиці. Бо невідомо, коли ми повернемося додому. Ми повинні нести твори українських драматургів, нести свої цінності, меседжі, традиції», – переконана Віра.
«Мова – наша зброя. Наші воїни працюють на своєму відрізку, а ми – на своєму, і маємо працювати українською мовою», – Віра Лебединська.
Жінка зауважує: вона все життя була російськомовною, але зараз перейшла на українську. Спершу було важко, потім призвичаїлася.
«Так треба, бо мова – наша зброя. Наші воїни працюють на своєму відрізку, а ми – на своєму, і ми маємо працювати українською мовою, аби бути ідентифікованими: ми – українці. Це наш шанс перезапуститися, змінити матрицю, яка застрягла в радянських часах. Пробуксовує, але ми будемо йти вперед», – говорить вона.
«Кожну роль, яку мені дають, я беру як призначення, як найважливішу, як найцікавішу. Все, що ми робимо, і що б ми зараз не ставили – все мені важливо. Багато проєктів – звісно, хочеться вкласти свою часточку. Я люблю це. Найменша роль – і я знаю, що я маленький гвинтик, без якого все це могло не трапитися, тому я маю крутитися», – вірить театралка.
«На тому місці, де був театр, треба робити меморіал – пам’ятник жертвам рашизму», – Віра Лебединська.
А втім, вона сумнівається, що після деокупації Маріуполя зможе знову там працювати.
«Якщо ми повернемося, там нікому показувати наші вистави. Місто зруйноване. А люди... Як нам грати для них українські вистави? Частина моїх колишніх колег стали колаборантами. І оцим людям щось говорити?.. На тому місці, де був театр, треба робити меморіал – пам’ятник жертвам рашизму», – переконана Віра.
Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.
.png "Імена")
