Савченко Єлизавета, учениця 11-го класу Бахмутської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 5 з профільним навчанням Бахмутської міської ради Донецької області

Ніколи не очікувала, що колись буду писати на таку тяжку для мене тему. Нарешті я зможу викласти свою думку про події, які відбуваються в нашій країні. Коли почався Майдан, я не дуже звертала на це увагу, бо мені тоді було тільки 10 років (не любила дивитися новини). Найголовніше було, що це діється не в моєму місті. Але коли я подивилася новини, то жахнулася від тих подій. Для мене 2013-2014 це страшні роки в історії України. Спочатку Майдан, потім втеча президента, анексія Криму та незаконний референдум на нашій території.

Коли почалася війна, то я не зовсім це зрозуміла, але потім все стало ясно, бо почула вибухи та постріли. Це дуже жахливо, коли ти прокидаєшся не під ніжний голос неньки, а під звуки пострілів о четвертій ранку.

Кожного дня одне й те саме. Найстрашніше було, коли кулі пролетіли неподалік від нас. Добре, що наші валізи тоді були вже напоготові - і ми побігли швидко до підвалу. З часом шум припинився. Радість охопила нас, що ми живі й наше завтра настане.

У 2014 році моя сім’я переїхала до центру нашого міста, де вже не так сильно було чутно звуки пострілів. Але одного дня все змінилося. Той день я пам’ятаю, як учора. Був уже вечір, і скоро треба було лягати спати. Але в один момент роздалися гучні вибухи. Тоді бомбили район нашого міста. Коли виглянула у вікно, то побачила страшні кадри. Нікому не бажаю жити в роки війни, коли не знаєш, що тебе чекає кожної хвилини.

Після цих подій я почала боятися різких і гучних звуків. Особливо, якщо це звуки феєрверків, мене починає трясти. Нещодавно був День міста, і під кінець свята запускали вперше з 2014 року феєрверки. Спочатку я була рада, але коли згадала про свою фобію, мені стало сумно.

Зараз, коли мені майже 17 років, я можу висловити свою думку щодо цього: погляд дитини на війну. Як добре, що рідне місто Бахмут не входить до так званої «ДНР».

Напевно, у той час ніхто не розумів, що коїться. Нашу країну розділили на дві частини. Ця війна триває вже 7 років. Мені й досі не віриться, що вже стільки часу продовжується цей жах.

Вивчаючи історію України, можна зрозуміти, що схожі випадки вже траплялися, але, дякуючи нашому волелюбному народу, країна єдналася та ставала сильнішою. Колись настане той час, коли Україна буде квітучою та великою.

Хоч для мене навіть і зараз загадка: чому це не можна було припинити й заарештувати окупантів, які тікали з нашої території, адже зупинити можна було ще тоді, а тепер це буде неймовірно важко.

Іноді так смішно слухати, коли деякі говорять, що це громадянська війна, а не війна з окупантами. Дивно чути ще й від тої людини, яка живе в Україні.

На мою думку, якщо розумно помислити, то неможливо воювати двом окупованим територіям, які не мають достатньо ресурсів, щоб воювати з державою. Тому, мені здається, що логічно міркувати: до цього безпосередньо причетна Росія, хоч вона й заперечує, але всі знають, як це насправді. Іноді важко уявити, що буде коїтися, якщо держава-агресор оголосить офіційно війну Україні.

Коли я виросту, то хочу присвятити своє життя Україні, бо мені набридло дивитися, як народ страждає. Зроблю таку країну, про яку мріє мій волелюбний народ.

Я вже зараз знаю, що треба змінити. Сподіваюсь, що це допоможе нашій країні розквітнути знов, як за часи правління Ярослава Мудрого, і не зів’янути ніколи.