Ярослава Шевчук, 9-а клас, ліцей 16 імені Володимира Козубняка

Вчитель, що надихнув на написання есе — Глега Людмила Миколаївна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Різні події дуже змінюють людей як у хорошу сторону, так і в погану. Та й ситуації стаються різні, що також мають вплив на людей.

Особисто мене змінив лютий 2022 року. Я живу недалеко від Стапкону (це скорочена назва міста Староконстантинова, яке в умовах війни стало відоме всій Україні, оскільки саме його в першу чергу хотів завоювати ворог і не втрачає цеї надії до сих пір: саме туди спрямовані всі ракетні та дронові удари).

Моя сім’я прокинулася разом із вибухами, було дуже страшно, і ми вирішили виїжджати за кордон. Про можливе повномасштабне вторгнення говорили давно, і в нас вже були зібрані невеликі валізи, у яких лежало найнеобхідніше.

Узявши їх, ми сіли в машину, лишивши тата самого вдома. До мами зателефонувала її подруга, і ми вирішили їхати в невідомість разом. Коли ми приїхали до одного з кордонів, там вже була величезна черга. Втомившись дорогою, усі хотіли їсти. Але їжі було небагато, тому колективно ми вирішили, що чоловік маминої подруги, який допомагав дружині доїхати до кордону, оскільки в них було двоє маленьких дітей, зі своїм другом поїдуть у магазин. За їхніми словами, там продуктів було небагато. Але вони все ж щось їстівне привезли. Ми стояли на кордоні дві доби. Черга майже не рухалася. Тому вирішили поїхати на інший кордон. Там теж черга була довга й повільна, але швидша, на ніж на попередньому кордоні. Наступного для, увечері, були волонтери, які давали їжу та воду.

Особисто я не велика фанатка борщу, але його там я запам’ятаю на все своє життя, він був якийсь особливий.

Перетнувши кордон, ми поїхали в Чехію, а мамина подруга із своїми дітьми — в Австрію, бо в них там був дядько.

Згодом ми вирішили теж поїхати в Австрію. Нам допомогла знайома, прилаштувавши нас в будинок для пристарілих, де надавали допомогу біжанцям. Поруч з нами жили багато сімей з України. Ми з ними здружилися. Я там була зобов’язана відвідувати школу. Навчання в Україні було онлайн.

Зранку я ходила в австрійську школу, а ввечері надолужувала українську програму.

Спочатку мені навіть подобалося, але чим довше ми там перебували, тим більше я сумувала за рідними.

Через деякий час ми все-таки вирішили повернутися, я була дуже рада. Побачивши рідних та свій дім, я почала частіше усміхатися. Повернулася в рідну школу.

І одного дня ми всі разом писали всеукраїнський радіодиктант, який читала Ада Роговцева. Речення «А деколи дім здатен уміститися до розміру валізи» було складно дописувати, адже підступні сльози застилали очі.

Потім ми цей диктант довго обговорювали всім класом разом з учителькою, це нас обʼєднало, злило воєдино всі наші емоції та почуття. Мені це так зрозуміло, адже сама все своє життя вміщувала в одну валізу, бо ніхто не знав, чи ми зможемо повернутися.

Півроку повномасштабного вторгнення кардинально змінило мій внутрішній світ. Хтось допоміг мені. Комусь, можливо, допомогла я. Але сила допомоги настільки потужна, що коли допомагаєш комусь, хочеться бачите тільки краще, а коли допомагають тобі, хочеться далі жити й радіти кожній секунді свого дорогоцінного життя…