«Побачили, як пролітали літаки, а потім почули вибухи»

Я з Розівки Запорізької області, яка зараз окупована. Ми виїхали трошки раніше, ніж почалась війна. У нас залишились там родичі: батько мій, дідусі бабусі, тітка. У них не було можливості виїхати. Спочатку можливість була, але ми всі думали, що це тимчасово. 

В перший день війни я працював у нічну зміну на продуктовому складі. Десь о п’ятій ранку ми побачили, як пролітали літаки, а потім почули вибухи. Я зателефонував дружині, заспокоїв її, і одразу після роботи поїхав додому. Почали читати новини, спілкувались з родичами, поки зв'язок був. Десь через пару тижнів пропав зв'язок з Розівкою. Через деякий період батько вийшов на зв’язок і сказав, що у них там інші прапори висять. 

Я дружину звідтіля вивіз, тому що вона на той час була вагітна, і це були останні місяці. 

Десь півроку після аварії ми дуже тяжко від цього відходили, були сконцентровані на власному горі. Зараз потихеньку відновлюється життя. Дружини мати досі після аварії не може стати на ноги.

Моя мати в Запоріжжі проживає, а батько, дідусь і тітка – там, в окупації. Іноді спілкуємось. Вони телефонують по інтернету, обмінюємось словами: «Як справи?» Вони до цього тримались за все своє, тому не виїжджали, а зараз хочуть, але вже немає можливості. Через Європу - дуже складний шлях, довго. Вони вже не зможуть подолати таку відстань велику

Напевно, за цей час найприємніше було, коли дружина дізналась, що батько живий. Він потрапив у військовий полон в минулому році, і коли він вийшов на зв’язок, то це саме приємне було за весь час. Він вже другий рік в полоні. Коли відбуваються обміни, дружина постійно в телефоні, але досі до нас черга не дійшла.