Я родом із Маріуполя. Все життя там прожив. Працював у Маріупольському порту. Вийшов на пенсію, але продовжував працювати. 24 лютого ми прийшли на роботу, керівництво нам повідомило, що розпочалося повномасштабне вторгнення і нас розпустили по домівках. Потім нам сказали, що на роботу не виходимо до особливого розпорядження.

Дочку з дітьми вивезли волонтери до країн Балтії. Я доглядав маму своєї дружини. Дружина військова і на той момент вона була на казарменому стані. Теща була старенька, і коли вона померла, я вирішив, що потрібно їхати з Маріуполя.

Ми жили у мікрорайоні Черемушки. Наш будинок був ще цілий. Поряд були влучання: нас бомбили з літаків і з мінометів. Коли я від тещі повернувся, то побачив, що обстріли все ближче і ближче. Були влучання і по нашому будинку. Тоді я вирішив, що час виїжджати.

Першого квітня я вийшов із Маріуполя. Я йшов пішки, а потім мене підвіз чоловік до блокпоста. Там мене перевірили. Поряд стояли автобуси з волонтерами, мене туди посадили і відправили до Мангуша. Там я понад два тижні чекав на фільтрацію у дитячому садочку. Після того знайшов перевізника і разом з двома жінками нас перевезли до Бердянська. Кілька разів ми намагалися звідти виїхати, але на блокпосту, де стояли кадирівці, нас завертали. У Бердянську я залишався понад місяць. А потім знайшов чоловіка одного, який вивозив сина до Одеси, і з ними з третього разу виїхав. 

Зараз я у Дніпрі. Тут живе гарний приятель мого сина, він пообіцяв прихистити у себе. Тепер я живу у його батька, потім до мене приєдналася дружина. Вона змогла виїхати з Маріуполя без фільтрації. Донька зараз у Литві з дітьми, а син – у полоні. Він військовий, захищав Маріуполь.

Шокували мертві тіла на вулицях міста і те, як росіяни безжалісно руйнували Маріуполь. Я ходив пішки і бачив, звідки летять мінометні міни, куди вони влучають. Окупанти били по житловій забудові, по приватному сектору.

Я все бачив на власні очі, тому у мене ніяких сумнівів не було: хто, звідки і по кому стріляє. Я точно знаю, що наших військових у тому районі не було ніколи. Просто жили цивільні люди. Небідний був район і по ньому цілеспрямовано гатили. Я місяць ходив до тещі, і надивився там всього. Купи тіл на вулицях: і молоді, і старенькі, і спотворені, і без кінцівок. Ось це запам'яталось на все життя.

Обстріли були безперервні. Поки дочка з онуками ще була у нас, ми прикривали дітей матрасами, подушками, щоб захистити їх хоча б від уламків. А потім знайомий запропонував дочці вивезти її з дітьми до Бердянська. Звідти вона потрапила у Запоріжжя. Там їх посадили на потяг на захід України, а звідти литовські волонтери своїми автобусами перевезли їх до Литви. І дочка вже рік там. Ми з дружиною у Дніпрі, а син уже рік як у Горлівській колонії.

Війна може закінчитись тільки перемогою України. Я сподіваюсь, що так воно і буде. Ми їздили до доньки у Литву, розмовляли з онуками - вони дуже хочуть повернутися у Маріуполь. Мріють жити тільки там. Так само і ми з дружиною сумуємо за містом. Син автостопом об'їхав пів світу. Я запитував, де йому найбільше сподобалося, а він відповів: «В Україні, бо вона найкрасивіша».

У нас у всіх житла більше немає, але ми мріємо повернутися. Серце болить, тягне додому у рідний Маріуполь.