Сергій з родиною пережив усі жахіття окупації Маріуполя. Від постійних обстрілів найменша дитина почала затинатись.
Моя родина – це троє малолітніх дітей, жінка та я. Під час наступу російської федерації ми були в Маріуполі. У нас не залишилося ні будинку, ні майна. Та й Маріуполя не залишилося. Дитина найменша перенесла стрес, погано розмовляє, затинається. 18 березня за першої нагоди ми виїхали до Одеси, незважаючи на постійні обстріли дорогою. Жінка – одеситка, у неї тут мешкають бабуся з дідом. У 2014 році жінка з дітьми також виїжджала до Одеси, а я був у Маріуполі.
24 лютого - день народження в найменшого сина. Ми замовили торт, готувалися святкувати. А вночі почули вибухи в аеропорту. Почалася війна. Ми забули про торт, але нам зателефонували, і ми його забрали. Як зуміли, так і відсвяткували. Потім ніч провели в стресі: ніхто не спав, хоч і були стомлені.
Це все – один суцільний шок. Діти, може, до кінця й не розуміють, а нас шокує те, що існує загроза для них. Про себе якось менше думаємо.
На початку ще були якісь запаси їжі. Поповзом добиралися по воду, а дорогою збирали дрова. По воду потрібно було добиратися чотири кілометри, а потім - назад. І це був нелегкий шлях. Так і жили.
Коли виїжджали, пального не було. До Бердянська доїхали, а там купували за страшні гроші. Проїхали до Миколаєва. А коли вже добралися до Одеси, стало трошки легше.
До війни ми працювали. У мене була керівна посада, жінка працювала, діти ходили до шкіл і садочків. Звичайне мирне життя. Зараз в Одесі працюю в охороні. Заробіток не дуже великий, але працюю. Жінка з дітьми планує виїжджати, і я не заперечую, бо без світла, води й тепла незручно жити. Найближчим часом мають виїхати.
От ми ввечері зібралися всі разом – і розуміємо, що це крах усього життя.
Тому те, що могло б якось допомогти психологічно, з нами не працює. І, напевно, ситуація ніколи не зміниться. Після того, що ми бачили в Маріуполі, оптимістичних думок в мене немає. Головне – щоб Україна відстояла державність, а далі вже щось буде. Колись.
