«По вечорах сиділи всі без світла, і саме тоді я усвідомила, яке життя короткочасне»

Чорна Олена, учениця 10 класу Відокремленого підрозділу "Науковий ліцей Житомирського державного університету імені Івана Франка"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Янчук Наталія Володимирівна

"Війна. Моя історія"

Війна. Дивне слово, таке коротке, але й таке болюче. Перед початком повномасштабного вторгнення, я навіть не замислювалася над цим словом. Я бачила його в книжках з історії, чи чула його коли дивилася новини з рідними. Але зараз все змінилося, як і кожен українець, я маю власну історію, яка починається з 23 лютого і триває досі.

Я була звичайним підлітком. Слухала російську музику, споживала російський контент. Мала друзів, і переймалася лише власними проблемами та навчанням. Я не цікавилася новинами та політикою, жила спокійно в своїй квартирі.

23 лютого був дивний день для мене. Напевно всі почули від батьків те саме слово – війна. Але більшість моїх одногрупників не обговорювали це. Ми переймалися контрольною з української літератури, яка мала бути наступного дня. Весь клас намагався колективно згадати, що ми вчили за останніх пів року, але все було марно. Ввечері я спокійно поверталася додому. Снігу було не багато, але із-за холоду було чути його хрускіт.

Я йшла з думками про свою молодшу сестричку та контрольну. Перед сном я мріяла про те, щоб завтра не піти в ліцей, і не писати ту контрольну, бо я анічогісінько не пам’ятаю. Загалом, так і сталося, але краще б я пішла писати перевірочну роботу.

Отже, 24 лютого. Був холодний ранок, я спокійно сопла у ліжку. Як завжди, знехотя прокинулася та почала збиратися в ліцей, поки мої батьки ще дрімали. Через деякий час мамі подзвонило купа знайомих з-за кордону і питають чи живі ми. Саме тоді я зрозуміла, що щось не так. Більшість одногрупників писали, що чули дивні звуки вночі, чи вибухи, чи ще щось. І вся наша родина зрозуміла одне – війна тепер мешканець нашої оселі, нашої країни та сердець.

Мені здається, що відсотків 80 точно питали у батьків, чи треба їм йти в навчальний заклад. Але вони так само не знали що робити. Чи пакувати валізи? Якщо так, то куди бігти? Отже, в голові лунало два питання: що робити і чому все саме так?

Я завжди мріяла переїхати у велике місто. Жити у висотках і бачити з вікна все місто. Але лише зараз усвідомила, що моє місто є найкращим у Cвіті. Що саме моє ліжко, моя кімната є тим самими затишком, який я хотіла завжди віднайти.

Маючи молодшу сестру, якій на той момент було менше року, ми вирішили поїхати спочатку до бабусі в село. Перебуваючи там, я все одно не відчувала спокою. По вечорах сиділи всі без світла, і саме тоді я усвідомила, яке життя короткочасне.

Адже ніхто не знає, можливо, саме я зараз помру, але саме через цього я почала радіти дрібничкам, які раніше вважала буденністю. На диво, всі свої речі я можу спакувати у кишеню – це лише мої ліки та телефон. Згодом коли ситуація в країні дещо погіршилася, мої батьки зрозуміли, що мені та сестрі тут небезпечно. І ми вирішили виїхати за кордон.

Зібрати валізи було ще тією проблемою. Ніхто не розумів, що потрібно брати і в якій кількості. І врешті-решт, все наше життя помістилося у двох невеличких валізах. Одна, яка була забита речами та підгузками для Орисі, а інша медикаменти без яких наша родина не проживе і тижня. Важко усвідомлювати, що життя можна скласти в кулак, а душу ні.

Дорога в Латвію була важкою. Маленька дитина, кордон, який переповнений іншими людьми, що так само не розуміють «що і як». Раніше вважали, що подорожі машиною атмосферні та цікаві, але зараз лише відчуваю той страх, що і на кордоні. Отже, кінцевим пунктом призначення було місто Рига.

Лише перебуваючи там деяких час, я усвідомила, що Україна – це саме те місце, де я хочу прожити до кінця своїх днів. Місце, де я хочу закохатися та проводити кожну секунду свого життя, адже саме ця країна є ненькою мого серця.

Отже, моя сім’я довго перебувати там не змогла, всі ці незрозумілі вулиці, нова мова, нові люди та й взагалі все дійсно нове. І чесно кажучи, в іншій країні не розумієш, що таке Війна. Новини ніколи не зможуть передати те, що відбувається насправді.

І ось, зрештою, влітку ми повернулися. І лише на рідній землі я змогла усвідомити війну і поряд з нею себе.

Якщо зрівнювати мене зараз і ту дівчинку, що жила раніше. То можна відверто сказати – вона померла. Більше в моїх навушниках не лунає російська музика та контент, вона не мріє жити в іншій країні. Вона більше не сумує дрібничками, а навпаки шукає повсюди радість та позитив. Я живу поряд з війною, вона постійно заглядає у моє вікно. Я прагну жити далі...

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/