Ми мешкали у Лисичанську. Півтора місяці перебували під бомбардуваннями. У середині квітня виїхали у Жовті Води. Діти наполягли на нашій евакуації.
У перший день повномасштабної війни ми перебували вдома. Зателефонувала донька з Києва, сказала, що почалося вторгнення.
Відразу була припинена подача води, зникло світло. Потім воно періодично з'являлось, але здебільшого перебували без нього. Були постійні цілодобові обстріли, поряд підскакував стіл. Відчували нестачу води. По 5-6 годин ми стояли за водою до водовозів і не завжди діставалось. Збирали сніг, розтоплювали його. Це були найбільші труднощі.
Були запаси продуктів, поряд була школа, там роздавали гуманітарну допомогу. Це нас дуже підтримало.
Ми не виїхали відразу, бо очікували, що бойові дії закінчаться максимум за два місяці. Навіть у чергах люди стояли і розмовляли про це між собою.
Виїхали ми разом з сусідами їхнім "Жигулем". Ми взяли три сумки, бо більше у машину не вмістилось. Зупинились у Жовтих Водах, бо тут перебувають діти - дочка і зять. Ніколи не очікували, що ми тут опинимось.
Я думаю, поки росію не примусять закінчити війну, це буде тривати. Тільки так це можна припинити.
Хочеться, щоб війна швидше скінчилась і щоб не було у нас такого агресивного сусіда. Мрію, щоб була робота і гідне існування.
