Мені 33 роки. Дружина - інвалід першої групи, їй 30, сину - вісім років. Ми жили між Токмаком і Василівкою. В перший день війни тривожно було, а десь на другий чи третій день по нашому селу російська техніка вже колонами їздила. Ніде не вийдеш, як в тюрмі. Бачили, як стріляли і все таке. Страшно було.

Ми пів року там в окупації були, а потім виїхали. У Василівці пару годин простояли і виїхали, нам повезло. Зараз ми в Запоріжжі. На роботу не можу піти, бо жінка інвалід, не ходить. Вона тут лікується.

Ніхто не знає, коли війна закінчиться. Мені здається, що нескоро.