Я з міста Слов’янськ Донецької області. Працював до війни на місцевій ТЕЦ, життя поступово налагоджувалося. Збиралися з дружиною розписатися. Та прийшла війна, все пішло коту під хвіст.

24 лютого я збирався на роботу. Жінка дивилася телевізор, усім телефонувала. З вулиці було чути вибухи, а я не зрозумів, що відбувається. Підійшов до неї і кажу: «А що трапилося?» А вона відповідає: «Війна почалася!»

По місту було дуже багато прильотів, і багато саме біля нашої домівки. Було таке, що дружина залишалась сама, бо мене не було вдома через волонтерські справи, я сильно за неї переживав.

Коли продукти підвозили, то ми гуманітарну допомогу людям роздавали. Старалися, щоб у людей хоч щось було. З газом досі у нас перебої: ще не по всьому місту є. Світло, дай Боже, зараз вже можна приготувати їжу не на багатті. В деяких районах ще не відновили, але хлопці – молодці, не залишають нас без світла, газу. Тепло вже дали в багатоквартирних будинках.

Родичі дружини були в Маріуполі. Події в цьому місті більш за все шокували: коли окупанти вбивали мирних людей, руйнували все.

Але і в нашому місті багато руйнувань. Тепер своїми зусиллями будемо все відбудовувати.

Судячи з того як наші хлопці женуть їх, то мені здається, що вже до Нового року будемо святкувати перемогу.