Мені 78 років. Мешкаю у Краматорську. Маю чоловіка, двох синів і чотирьох онуків. Про початок війни я дізналася від сестри. Пів місяця ми жили під обстрілами. Шостого квітня виїхали у Полтаву до сестри. Коли виїжджали, на вокзалі було дуже багато людей. Ми боялися загубити внука. 

Жили у Полтаві до 25 жовтня, а потім повернулися додому. Вже оговталися, непогано почуваємося. Отримуємо гуманітарну допомогу.

Після нашого приїзду був масований обстріл. По Краматорську випустили 14 ракет.

Зараз вдень і ввечері спокійно, а о третій-четвертій годині ночі починаються обстріли. Та ми вже не хочемо нікуди їхати. Хочеться, щоб війна швидше закінчилася.