Війна мене застала в Дружківці. Я тут живу з 1970 року, працюю енергетиком залізничного транспорту. Думала, що війни ніколи не побачу. Це було важко сприймати. Пам'ятаю, як по іншій вулиці був приліт – і дому не стало. Дуже важко, і осад залишився на душі. Дуже прикро за все. За що, про що, нащо? 

Три роки тому я похоронила свого чоловіка. У мене два сини, теж залізничники, роблять машиністами. Ми тут і знаходимося. Я на пільгову пенсію пішла у 50 років. Діти допомагають мені, менша сестричка до мене приїжджає, привозить мені ліки, дзвонить, ми спілкуємося. 

Зараз перебої бувають з водою, з усім, але якби закінчилося воєнне дійство, то було б краще. Ми змиримося з усім, якби тільки був мир.

У мене дві правнучки, такі хороші дівчатка, одна в Харкові живе, одна зараз в Одеській області. Якщо б не було воєнних дій, вони б були в Дружківці, я б їх бачила. Хочеться побачити онуків своїх. Дітей я бачу, вони у Дружківці.