Ми з Гуляйполя. В мене є жінка і два сини. Вдома о пів на шосту вийшов на вулицю кофе пити, дивлюсь: ракети летять над головою! 

Було страшно: ховалися і по підвалах, і по всьому. Тому що центр города бомбили, і ракети летіли, і снаряди, і чого тільки не було! 

Не було нічого: ні світла, ні газу, ні ліків. В магазинах все порозбирали в перші дні війни, утридорога. І зараз ні роботи в Запоріжжі толком немає, ніде нічого. Виживаємо, як можемо. Пообіцяли водієм на фуру пізніше – може, сяду на фуру. Добре, що тут мої родичі дали квартиру, то щас хоть не дуже багато платимо. 

Думали раніше, що погано жили, а ми жили гарно. А тепер - немає слів. Зараз змінилося все в гіршу сторону: ні роботи немає, ніде нічого. 

Я сів на свою машину, а син - на свою, і виїхали. Що встигли, те забрали. Тоді їздили довивозили. Там стріляють - уже і хата підбита, все підбито. Коли не стріляють стараємося вивезти те, що лишилося. 

Знімаємо квартиру і гаражі в родичів. Хоч речі повивозили, а за все це треба платить. 

Коли закінчиться війна, одразу поїдемо по домах, розбите воно буде чи ні. Будемо якось ліпити і відбудовувати, як тільки світло дадуть і газ. А там зараз нема ніде нічого в Гуляйполі. 

Я думаю, що війна скоро закінчиться, бо в них же тоже не безмежні запаси цих снарядів і всього. Може, ще війна і на той рік затягнеться, прогнози такі.  

Люблю свою Україну, але майбутнього я вже в ній дуже не бачу. Потрібно, щоб корупції менше було в Україні - оце саме основне. Хочу, щоб Україна процвітала і дуже процвітала, і діти мої росли, і всі. Хочеться і в ЄС щоб нас прийняли. Хоч ми цього і не побачили за 50 років, то хоч діти, може, побачать.