Мені 47 років. У мене є мама й син. Мамі 71 рік, сину - 17. Ми жили в Маріуполі. 

Вранці 24 лютого ми з мамою збиралися на роботу, а син – в ліцей. Кожному з нас зателефонували керівники й сказали залишатися вдома, бо почалася війна. Потім прогримів вибух. Наступного дня літаки скидали бомби. 

Спочатку ми були вдома, а потім перейшли у п’ятиповерховий гуртожиток. Жили на другому поверсі, спали на матрацах на підлозі. Нам здавалося, що там безпечніше. Однак коли вилетіли вікна, ми повернулися до себе додому. Згодом по нас приїхав мій колишній чоловік і відвіз у свій приватний будинок. Коли у нас закінчилися продукти, ми пішли в Метро. По дорозі побачили згорілі будинки й трупи вулицях. Це було страшне видовище. Ми не очікували такого. 

Згодом з’явилася можливість поїхати на Лівий берег. Виявилося, що наш будинок вцілів. А от будинок, в якому жив племінник зі своєю дівчиною, мамою й вітчимом, був зруйнований. 

Мама племінника залишилася калікою. А що сталося з іншими членами родини – невідомо. Вони вважаються зниклими безвісти.

Тридцятого червня волонтери вивезли нас в Бердянськ. Там ми переночували, а наступного дня знайшли перевізника й добралися з ним до Запоріжжя. Звідти на поїзді поїхали на захід України. 

Мій син навчався в морському ліцеї в Маріуполі. Якби не війна, він би вже закінчив його й вийшов у море. А тепер йому довелося ще раз навчатися в одинадцятому класі. Хочеться повернутися додому, але поки що це неможливо.