Коли почалася війна, ми думали, що живемо у безпечному місті, адже поряд атомна станція. Але не все так сталося. Через тиждень місто окупували. Не було продуктів, готівки, звʼязку. На роботі просили не виїжджати, тому ми пробули 5 місяців в окупації, а потім вирішили виїхати. 

Я з дітьми опинились на Закарпатті, чоловіка не випустили. Він досі там.

Ми збирались на роботу, коли чоловік почув вибухи. З новин дізналися про війну, зателефонували батькам. Пішли на роботу, діти – до школи та у садок. Дітям ми сказали, що живемо у безпечному місті, тому немає потреби хвилюватися.

День захоплення міста з 3 на 4 березня став для нас найстрашнішим днем. 

Сирена вила постійно, діти налякані, наш будинок розташовується на вʼїзді в місто. Дуже страшно було. На фоні стресів у сина був нервовий тік ока. Він боявся ночувати вдома (у нас останній поверх), бігав до бабусі у сусідній підʼїзд. Досі боїться сильних звуків.

Перші тижні окупації не було продуктів. 

По декілька днів стояли в черзі за борошном. Їли те, що було вдома.

У нас є декілька речей, з якими пов'язана наша особиста історія війни – у доньки ведмедик, вона з ним спить, він її заспокоює. У сина – шкільний рюкзак. Залишимо їх як згадку про домівку.