Для Валентини Гончарової війна почалася ще у 2014 році. Старший син отримав поранення на Луганщині, середній пройшов АТО у розвідці. Потім повномасштабне вторгнення і нові виклики. Проте пані Валентина продовжує бути активною у громадському житті. Разом із місцевими жінками, допомагає, підтримує людей, говорить про речі, які часто незручні, але необхідні для громади.

Одне з її захоплень — декоративні квіти й догляд за клумбами. Робота з землею заспокоює, повертає відчуття опори. І разом із цим народжуються короткі поетичні рядки.  Під час інтерв’ю Валентина задекламувала власний вірш. У ньому — образ калини, що схиляє кетяги, мов люди, зламані журбою; образ країни, що стікає слізьми; батьків, що сивіють від втрат. Для неї ці рядки — спосіб говорити про біль, який не завжди можна передати прозою.