Сніжко Андрій, студент 3 курсу Вищого художнього професійно-технічного училища №5 м.Вінниці

Вчитель, що надихнув на написання есе - Муравська Галина Степанівна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року я  прокинувся від пронизливого звуку сирени. З телевізійних новин  ми дізнались, що о 03.40 ранку російські війська вдерлися на територію України. Президент Володимир Зеленський повідомив, що вводиться військовий стан.  Так почалась повномасштабна війна, яку путін  цинічно назвав «спеціальною військовою операцією».

Я був приголомшений, бо до останнього не вірив, що буде війна. У моєму розумінні «війна» - це страшна сторінка з життя моїх дідів та прадідів. Мамині батьки народилися після Другої світової війни, а батькові батьки – до неї. Старші дідусь і бабуся мені розповідали про ті жахіття. Усвідомлення того, що справжня війна прийшла на нашу землю, дуже лякало. Ми були розгублені і не знали, що робити.

Мій майстер виробничого навчання, Бондар Віталій Олександрович, з перших днів пішов добровольцем на фронт. Нам він сказав, що не може вчинити по-іншому і, як справжній чоловік, повинен захищати Батьківщину. Багато хто вчинив так само. Інші намагалися виїхати на захід країни або за кордон.

Моя сім’я вирішила залишитися тут, на своїй рідній землі. Поступово ми почали звикати до звуків сирени, яка лунала майже щодня.

Болем у серці відгукнулося 6 березня 2022 року: ворожими ракетами було знищено міжнародний аеропорт поблизу Вінниці. Загинуло десять вінничан…

Найстрашніше трапилося 14 липня 2022 року. Гучно лунала тривога. Я був вдома і почув дуже близько незвичний звук. Дві ракети летіли над моїм будинком. Будинок неначе підняло і опустило. Пізніше я дізнався, що ракети влучили через дві зупинки від нас. Загинуло 27 громадян...

Декотрих знали мої батьки. Серед загиблих була чотирьохрічна Ліза Дмітрієва, яка  зі своєю мамою проходила  повз; студентка Саша Бобровська, якій в липні мало виповнитися лише 19. Її довго не могли знайти серед обгорілих тіл. Знайшли за тестом ДНК. Саша була єдиною дочкою і єдиною онукою…Тиховська Оксана Миколаївна, вчителька молодших класів, йшла на роботу та згоріла на місці, бо опинилася в самому епіцентрі удару. З 1 вересня мріяла навчати першокласників…

Тоді я чітко відчув, що війна дуже близько. Але усвідомлення цього викликало у мене не лише страх і образу, але й лють.

Лють до ворога, який вдерся на нашу землю, ніби захищати російськомовних українців, до безжального ворога, який знищує все на своєму шляху, до російських військових, які не знають справжню причину цієї війни, а просто вирішили заробити гроші і буцім-то прийшли нас звільнити.

Важко пережив втрату троюрідного брата, Видая Віталія Олеговича, який загинув 21 вересня 2023 року у Сумській області. Він був механіком-танкістом. Йому назавжди - 34. Кожного ранку ми хвилиною мовчання вшановуємо пам’ять всіх загиблих. Наразі війна триває. Скільки ще буде скалічених життів і невинних жертв?

Але наша Перемога -  неминуча, вона обов’язково прийде! У 1944 році Україну звільнено від фашистів, а у 2024 році , сподіваюсь, звільнять від рашистів. По-іншому не може бути, бо ми на стороні добра і захищаємо свою землю, а не захоплюємо чужу. Ми – нащадки славетних козаків, ми зробили свій європейський вибір. А всі  імперії приречені. Розпадеться російська федерація на окремі території. Україну приймуть до Європейського Союзу, у європейську родину. І тоді в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій, ще гучніше зазвучить Шевченкове слово!