Ступницька Людмила, вчитель, Борщівська гімназія Малолюбашанської сільської ради Рівненського району Рівненської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Україно моя неозора! Сонце усміхнене і тихі зорі! Як добре  жити, творити, дихати на вільні груди під мирним небом! Життя прекрасне! Позаду – тисячі ранкових світанків і зоряних вечорів, попереду – мільйон ще нездійснених мрій і бажань… Лише б Україна була незалежна і вільна, щоб сміх дитячий лунав і мир завжди панував!

Так мріяв кожен із нас. Але життя непередбачуване. Похмурого ранку 2022 року почалася війна. В один момент все змінилося…

Війна…Ти ввірвалася в наше життя чорним круком, хижим орлом, нестерп- ним болем, гіркими слізьми…Ти жорстока, бездушна, страшна. Непроханою гостею підкралася до нашої чарівної України, затьмарила мирне небо і щасливі сонячні дні. Своїм хижим чоботом сплюндрувала землю, знищила квітучі сади,  розтоптала квіти на лугах, забрала в дітей щасливе дитинство, перекреслила враз людські мрії, сподівання, розрушила сім’ї, розкидала їх по світу, розлучила чоловіків і дружин, батьків і дітей.

Як ти могла, яке ти мала право? Хто тобі дозволив потривожити наш спокій, руйнувати міста і села, забирати людські життя? Хто дав право нищити  цвіт нації?

Нестерпно болить душа: гинуть доньки й сини України. Невже тобі байдуже? Але  твоє ім’я війна. У тебе немає ні серця, ні почуттів. Ти безпощадна. Тобі навіть діток невинних не шкода, ти і в них відбираєш життя.

Ти страшніша за смерчі й урагани. Ти – чорний вулкан, який розливає свою гарячу магму по світу, нищить усе на своєму шляху.

Ти потвора, яка пожирає будинки, об’єкти, людей, залишаючи за собою руйнації, вогонь, смерть і кров…Ти внесла свої корективи майже в кожну родину, сім’ю, розділила  життя українців на «до» та «після».

Звісно, що в такий час важко жити, працювати, будувати якісь плани, але життя продовжується, треба йти далі.

Лише незламність духу допопоже нам наблизити Перемогу. Бо ми сильні, нескорені, нездоланні. Наша згорьована Україна  підніметься з руїн, відродиться,полетить вільним птахом у щасливе майбутнє. Тому ніхто з нас не має стояти осторонь. Хтось героїчно стоїть на передовій зі зброєю в руках, боронячи рідну землю від ворога, хтось волонтерить, донатить, плете маскувальні сітки, проводить благодійні ярмарки для ЗСУ. Хтось  молиться за наших захисників і захисниць.

Але разом ми – сила! Взаєморозуміння  і  взаємопідтримка – це крила, які творять спільний політ. Без них сьогодні ніяк. А ще у наших серцях мають жити Віра, Надія, Любов…

Так, ми стали іншими, у нас багато чого змінилося, але стали сильнішими, впевненішими в собі, дружнішими. Сьогодні ми по-іншому дивимося на все, іншими очима бачимо довколишній світ і людей. Більше почали цінувати сім’ю, батьків, дітей, рідну землю, Батьківщину, тепло людських сердець, щире слово, молитву. А ще більше – життя…

Я пишаюся, що наші захисники і захисниці найхоробріші в світі, свято захищають кордони нашої держави, впевнено крокують до перемоги.

Але разом із тим нестерпно болить душа, адже багато із них не повертається до своїх родин, а їхні душі відлітають журавлями в небеса. Адже не для війни народжують матері доньок і синів…

Найстрашнішим для мене став не день війни, а день, коли я провела на неї свого сина.

Міцно його обійнявши і притиснувши до грудей, я не могла стримати гарячих сліз. Спитаєте, що відчуває мама в ці моменти? Здається, що земля втікає з-під ніг і настає повне спустошення. А потім − безсонні ночі, очікування смс, дзвінків і безкінечні молитви. Ти без міри п’єш заспокійливе. Пізніше дізнаєшся, що твій син на передовій, у самому пеклі. Не чуєш його голосу день, два, тиждень…

І раптом: «Мамо, привіт, я живий. Мене контузило. Хлопців із бригади залишилося лише кілька». «Дякувати Богові, ти живий! Вони молитимуться, сину, за вас із неба. Не підведіть їх».

Ми повинні триматися, бути сильними, вірити в краще. Адже наші сини там заради нас. Я знаю, я вірю, що ми переможемо! Попереду в нас – тисячі ранкових світанків і зоряних вечорів, мільйон нездійснених бажань і мрій… Все буде Україна!