Аліна з дітьми виїхала з дому, бо їх село сильно обстрілювали. Згодом вирішила поїхати за речами та посадити картоплю, і вся сім’я мало не поплатилась життям 

Ми проживали в селі Мар’янському з чоловіком і двома дітьми. Одній дитині десять років, другій - десять місяців. 24 лютого зранку подзвонив мені чоловік і сказав, що бачив, як летіла ракета, і що почалася війна. Я спочатку не повірила.. А коли вийшла у двір, почула вибухи. Потім відкрила інтернет і побачила, що прилетіли ракети. Так ми дізналися про цю війну. 

З самого початку було страшно, але сподівалися до останнього, що до нашої області війна не дійде. Дуже хотілося, щоб до нас це не дійшло, але росіяни все ближче підходили. І коли вибухи ставали все ближчими, ми вирішили, що потрібно виїжджати з дому, тому що в нас двоє дітей маленьких. 

Чоловік не поїхав, тому що в нас господарство було вдома, а я з маленькими дітьми виїхала, щоб зберегти їхні життя. 

Коли ми виїхали, то почалися прильоти в наше село. Людей повбивало, хати поруйнувало. Діти дуже лякалися, але вони вже знають: якщо чути вибухи, потрібно падати на підлогу. 

Ми переїхали, але все одно нам чути вибухи. Слава Богу, хоч немає прильотів. Якось я вирішила поїхати додому за речами. Ми ще й картоплю садили… Словом, сталося так, що був приліт до нас. Вибухнуло три ракети на городі й одна - у дворі. Нам побило вікна, прибудови. Після того вже й картоплі не захотілося. Додому вже страшно їздити, щоб щось узяти. Пів року нас там не було, а тут приїхали – і потрапили під приліт. Добре, що ми всі були в хаті, бо інакше я б уже з вами не розмовляла. 

Досі не можу повірити, що живу не в себе вдома. Ми з чоловіком десять років будувалися, відмовляли собі багато в чому. Я створювала собі гарні умови, щоб там жити, щоб мої діти там росли. Уже все доробили. Дочка старша підросла, їй скоро вступати навчатися, а в нас тепер немає нічого. 

Вдома не живемо - це дуже важко морально. Люди скоро від нервів будуть помирати, а не тільки від вибухів. Неможливо повірити, що в нашому селі людей повбивало. 

Важко сприймати, коли діти помирають. Дивлюсь по інтернету, як їх витягують із-під завалів, і не можу повірити, що це наша реальність. Слів не підбереш, щоб назвати тих нелюдів! Вони воюють із мирними жителями і руйнують наші життя.

Я дуже вірю, що наші хлопці до грудня звільнять території, і все в нас буде добре. Мені чомусь здається, що до Нового року ми повернемося додому. Я вірю, що буде Україна такою, як раніше. Буде нашою вся Україна. 

Такого життя, як до війни, вже не буде. Україна зміниться, і зміняться люди. Головне, щоб усі були живі, а потім будемо все відновлювати. Дай Боже, щоб війна закінчилася, а далі все в нас буде добре. Повернемося додому.