О п'ятій ранку я прокинулася від вибуху. Ми недалеко від аеродрому живемо, звідки все почалося. Звичайно, злякалися. А потім був перший вибух у місті, в районі музичної школи. А наступний – між нашим домом і сусіднім. Там був магазин «Сільпо», і все було зруйновано. А в нас усіх пошкоджені вікна. Але інший дім більше постраждав. Загинув чоловік, який був на балконі. Це сталося 6 березня. Я після цього поїхала до родичів у Полтаву. Страшно за свій дім і своє місто. Дуже боюся окупації.

Тиск у мене високий, а я ночами не спала. Тільки-но сирена чи вибухи – і я вже не сплю до ранку. Дуже страшно те, що люди гинули, що розбивали все вщент.

В селі на Полтавщині люди до нас дуже гарно ставилися, сусіди допомагали. Ми зимою там були, в мене тоді якраз сестра двоюрідна захворіла. Довелося доглядати за нею, потім ховати її. А після похорон я знову поїхала. Мене внучка в Київ забрала. Зараз я в столиці.

У мене племінник – хлібороб. Він посадив поле, йому треба доглядати за тим полем, а його забрали в армію. І хто ж цей урожай буде збирати?

Дочка в Німеччину поїхала, син у Польщі ще з 2015 року працює. Він там допомагав людям добиратися, куди кому потрібно. А онучка тут, у Києві. Вона волонтер. Ще одна внучка із зятем теж були в Києві, а потім повернулися в Краматорськ. Не хочеться виїжджати, а як далі буде – хтозна?

Будемо сподіватися, що до кінця року війна закінчиться. Але треба стати всім світом. Хочеться бачити Україну квітучою.